Молоко дешевше, ніж вода
Нині на ринку із 20 гривнями нічого робити – їх вистачить хіба що на овочі та хліб. А ще ж хочеться і молока, сиру, масла (про м’ясо та ковбасу мовчу, бо то розкіш для більшості). З настанням літа багато хто, серед таких і я, сподівалися, що ціни на молочні продукти помітно знизяться. Справді, дещо впали: якщо взимку кілограм сиру коштував 13-14 гривень, то нині його продають по 12, сметана подешевшала до 10 гривень, а кілограм домашнього масла вартує тепер 16-18 гривень. Дорогувато все-таки. Так вважаємо ми, столичні покупці, а от продавці іншої думки. Сестри Тетяна Петрусенко і Валентина Абрамова із прикиївського села Вигурівщини, у яких я особисто купую молочні продукти і завжди задоволена їхньою якістю, наразі мають свої вагомі аргументи (у селі нині теж усі неабиякі економісти). У обох у хліві – по три корови, кілька телят, свиней, а ще – кури, гуси, качки. Без усього цього селянину нині просто не вижити. А якщо зважити на те, що у сестер по троє дітей, яких треба і нагодувати, і взути, і одягнути, то й такої міні-ферми у дворі замало. Певна річ, біля худоби треба добре попотіти.
– Мої світанки ранні, – розповідає Тетяна Олександрівна, – бо ж до початку робочого дня, а працюю я начальником поштового відділення у селі, маю видоїти корівок, вивести на луг й припнути, нагодувати свиней, гусей, телят. Донедавна у нас була череда на вулиці, а нині змушені випасати худобу в лузі наприв’язі. Бо ж із 56 корів, які були на нашому кутку торік, залишилося лише 9. Старі люди не мають сил тримати їх, а молодь не хоче обтяжувати себе тяжкою працею.
Неподалік пані Тетяни стояла за прилавком симпатична юнка – її донька, десятикласниця Наталка. Зважує покупцям сир акуратно, не скупиться зайву грудочку покласти у торбинку і мило усміхається до своїх клієнтів. Таке враження, що дівчина – професійний продавець. Як я зрозуміла з її слів, така робота приносить задоволення.
– Сільські хлопці та дівчата змалку привчені до праці, – розповідає Наталка. – Нам важче доводиться, ніж міським ровесникам, які більш пристосовані до життя. Зате ми ближче до природи, до землі. Навіть не уявляю, як можна жити без усього цього, хоча і в селі нині багато асфальту – цивілізація нас не обминає.
І Наталка, і її рідні та двоюродні брати й сестри (у тітки Валентини – трійко синів) усвідомлюють, що корівка наразі – їхня найперша годувальниця. Що більше вторгують у столиці на ринку, то заможніше житимуть. Валентина Олександрівна навіть уявити не може, як би вона існувала без корів у хліві. Найменшому синочку – трохи більш як півтора року та й старшенькі ще ходять до школи, а доходи у сім’ї невеликі.
– Я у декретній відпустці, чоловік залишився без роботи, то ж корівка нас годує і одягає, – розповідає. – Інколи так образливо чути від покупців, що ми спекулянти, що високі ціни правимо за наш товар. Посудіть самі: торік, щоб зорати одну сотку землі, ми платили 4 гривні, цієї весни – вже по 6. Штучне запліднення корови подорожчало втричі (100 гривень платимо). То ж чи така вже велика вигода із домашнього господарства?
Селянам прикро, що їхня продукція значно дешевша, ніж промислова. І донині один літр молока коштує дві гривні – менше, ніж пляшка мінеральної води. А щоб мати той літр, треба рано встати і пізно лягти, і добряче потрудитися на городі, у хліві, на лузі. А уявіть, скільки треба заготувати корму корівці на зиму! Жінки бідкалися, що й закупівельні ціни на м’ясо у селі мізерні – нещодавно за один кілограм телятини у живій вазі закупівельники платили по 7 гривень, а кілька днів тому – 6. А на ринку ж у столиці продають його по 26 гривень! Бізнесмени багатіють, а простий селянин, який спину гне у власному господарстві, має з того мінімальні доходи, які інколи не покривають затрат. Працювати за копійки вже і він не хоче. А державні мужі й досі розробляють програми розвитку села, все міркують, скільки грошей вкласти у нього, щоб зовсім не занепало. Поки що воно тримається на плечах таких селян, як Тетяна, Валентина, Наталка. Лишень би вони не втратили віри і надії.