Молодим ставили «діагноз»
На засідання міського теле-прес-клубу, на якому обговорювалися молодіжні проблеми, прийшов і міністр у справах молоді і спорту Юрій Павленко. Він за 100 днів на цій відповідальній державницькій посаді добре вивчив, що сьогодні найбільше болить молодим: питання освіти, житла й роботи як засад створення повноцінної сім’ї, охорона здоров’я, зростання алкоголізму, наркоманії та ВІЛ-інфекції.
Як на мене, слід зменшити кількість установ і організацій, котрі опікуються дітьми й підлітками, бо вони нерідко футболять їхні проблеми одна до одної, аж доки батьки чи опікуни не зневіряться й не дадуть їм спокою. Тому справді нагальною є потреба координації зусиль, на чому наголосив міністр Павленко.
Цікавою була дискусія зі спортивних та оздоровчих проблем. Директор однієї зі шкіл олімпійського резерву вимагав тримісячного оздоровлення всіх дітей. Майстри спорту і тренери – більшої уваги до майбутніх зірок спорту. Ростислав Карандєєв, який нещодавно очолив міське управління з фізкультури і спорту, висунув дуже слушну позицію: перестати, як це було досі, витрачати левову частку бюджету управління на утримання спортсменів-переможців, а вкладати їх у розвиток спортивної інфраструктури для всіх дітей. Бо спортивна слава – похідна від дитячого здоров’я. Він пообіцяв, що управління активно впливатиме на плани забудови нових і старих житлових масивів, аби в них знову з’явилися спортивні майданчики.
Олександр Кулик, начальник Головного управління у справах сім’ї та молоді запротестував проти оздоровлення впродовж усього літа за бюджетні кошти юних спортсменів. «Інші діти теж мають на це право. Я готовий допомогти оздоровити спортсменів хоч і впродовж усього літа, але додаткові кошти треба вишукувати самим».
Президент Гандбольного клубу «Київ-Спартак» пані Зінаїда Турчина та інші спортсмени переконані: у Києві має бути не один, а кілька палаців спорту. Слушно наголошували й на тому, що столиці катастрофічно не вистачає плавальних басейнів.
Двогодинної зацікавленої розмови переповісти неможливо, але варто зупинитися на тезі (сподіваюся, це ще не рішення!) Юрія Павленка про доцільність закриття шкіл-інтернатів і передачі дітей прийомним сім’ям. Особисто я готова організувати щодо цього не просто дискусію, а референдум! По-перше, стількох свідомих сімей в Україні ще нема. Більшість дітей в інтернатах – не круглі сироти, так звані соціальні сироти, чиї батьки у в’язницях, у мандрах, наркомани чи алкоголіки. Вони час від часу вибивають вікна у сиротинцях, вимагаючи зустрічі з дітьми, але зазвичай їх не впізнають або не можуть пригадати їхніх імен. Із ними, п’яними, ледь справляється охорона. А яка прийомна сім’я таке терпітиме? І що буде із безпритульними дітьми, для яких сиротинці – єдиний порятунок? Серед мешканців шкіл-інтернатів для здорових дітей чимало таких, котрі відстають від своїх однолітків у навчанні. У звичайних середніх школах діти з них неминуче кепкуватимуть, учителі дорікатимуть, і прийомні матері з ними помучаться. А в інтернатах, де директори на місці, таких дітей розуміють, уміють давати їм раду. Сподіватимемося, що наймолодший міністр, але зрілий політик Юрій Павленко не поквапиться і помилки в цій справі не зробить.