Правила для совісті
Совість – поняття дуже широке, водночас і однозначне: вона або є у людини, або ж відсутня. Половинками, четвертинками, відсотками чи сантиметрами її не виміряєш і на вагу не покладеш. Про добру людину кажуть, що вона совісна, а безсердечних, бездушних, байдужих часто називають безсовісними. Саме про них і піде наразі мова.
До таких роздумів спонукала мене розповідь нашої читачки, киянки, інваліда по зору Ярослави Потеляхіної. Нещодавно, а точніше 4 травня, вона поверталася автобусом (Калуш – Київ) з Івано-Франківщини від родичів. І треба було трапитися посеред дороги, неподалік Новограда-Волинського, поломці – спустило колесо. Водій попросив усіх пасажирів вийти із салону. Серед них і незрячу пані Ярославу. Хоча й знав про її фізичну ваду – родичі, проводжаючи киянку, повідомили його про це, щоб заручитися підтримкою. Одначе екіпаж про це геть забув.
– Я здогадалася, що автобус рушив з місця, коли він уже набирав швидкість, – розповідає пані Ярослава. – Гукала навздогін, але дарма. Залишилася одна на дорозі – і хоч плач.
Хвалити Бога, є у нашому житті добрі й співчутливі люди. Зупинилися, вислухали бідолаху й привезли на автостанцію до Новограда-Волинського. А вже звідти її посадили у рейсовий автобус і відправили до Києва. Звісно, замість 9-ї години ранку вона добралася додому аж о 22-й.
Друзі, родичі, які чекали жінку на центральному автовокзалі у столиці, наполохалися до смерті. Адже ні водії, ні пасажири не сказали, де загубили незрячу пасажирку. Підняли на ноги міліцію.
– Я вже 25 років їжджу до родини, – не може стримати сліз жінка, – але вперше зіткнулася з такою байдужістю. Невже пасажири не помітили, що на моєму порожньому місці залишилися мої речі? А де ж совість водіїв? Розумію, що жодні правила, окрім звичайної людяності, їх не зобов’язували опікуватися мною.
Та хіба для совісті існують правила? Людська порядність не має правил і ціни.