Тепло кераміки, лози весняна ніжність
До гончарства у мене ставлення особливе. Чи то від бабусі Ольги, що найсмачніший борщик варила в печі у горщику, а молоко зливала відстоюватися тільки у глечики. Чи то від тата Михайла та дядька Михайла, що готували у тих же печах у череп’яних ринках таку печеню, що аж ну… Чи, може, Опішня додала мені поваги до кераміки, чи осяйний Косів із золотаво-зеленими візерунками на тарелях, а чи загадкове Трипілля, звідки завітали до нас із таємничим плетивом узорів-символів керамічні вироби із глибини кількох тисячоліть. До речі, цими днями саме святкуємо пам’ятну дату відкриття тієї доленосної для України кераміки, і тієї культури, названої Вікентієм Хвойкою трипільською. А воно ж, Трипілля, із дзвіниці Києво-Печерської лаври видно як на долоні, звісно, коли сонячно…
Це я про те, що для нас, українців, гончарний круг, як і мистецтво кераміки, – поняття природні й рідні. Отож, коли нещодавно зайшла до салону-магазину виробів народних майстрів, що всього за квартал від нашої редакції, то аж дух захопило. Такого розмаїття виробів із глини, зібраного в одному місці, ніде більше не випадало бачити, хоча світом й Україною трохи подорожувала.
Скажу одразу: перелічити все виставлене на полицях практично неможливо: вази, вазочки, глечики, горщики, кухлі, куманці, чашки, чайники, цукорниці, тарілки, миски, декоративні тарелі, всілякі сувеніри, обереги, навіть керамічні картинки… Тисячі справді унікальних, а за великим рахунком, то й справжніх мистецьких виробів. Дивуєшся, наскільки багата фантазія тих, хто ці витвори вигадував, а потім ліпив і розмальовував. Саме ліпив, бо більшість робіт – рукотворні.
Співзасновниця салону-магазину Ганна Литвин розповідає:
– Вишукуючи оригінальних майстрів і укладаючи з ними угоди, роз’їжджаю, вважайте, по всій Україні. У Харкові попросила майстра Сергія Ферапонтова: покажи, як робиш оцих кумедних звірят, що усміхаються, фігурки людей, дивитися на яких без сміху не можна. А він: «Бери шматочок глини і ліпи, вселяй у кожен шматочок вигадку і тепло душі. Вийде!» Думаєте, ні? Ну, не так, як у Сергія, але й мені спроба вдалася! Враження незабутнє, мовби доторкнулася до чогось утаємниченого, загадкового дива самої природи.
Як усе починалося? Чоловік Ганни Сергій Олексійович захоплювався виробами з лози, почав було їх реалізовувати, бо дуже кохався у тому мереживному розмаїтті, створеному із тоненьких гілочок вербової сестрички. У пошуках майстрів лозоплетіння багато їздив по Україні, зустрічав і майстрів кераміки. Тож вирішив: зберу в одному місці вироби нащадків трипільської культури. Два роки тривало те «збирання». І тепер Литвини можуть сказати: експеримент удався, стільки чудових майстрів відкрили по всій Україні. А скільки незабутніх зустрічей попереду!
За приблизними підрахунками, у салоні зібрано твори більш як півтори сотні майстрів гончарної справи. Ми спробували визначити, звідки немає представників. Не вийшло. З усіх куточків України є!
Найбільше, каже Ганна Володимирівна, мабуть із Слов’янська, що на Донеччині, бо тут багаті поклади білої глини. Тому з півсотні виробників саме звідти постачають для всієї України свої вироби. Звичайно, не обходиться без Львівщини, Рівненщини, Івано-Франківщини, де справіку знали, що таке горнятко (у моєї мами на Тернопільщині вони точно з Косова, бо традиційна гама сонячних кольорів навіть від часу не хмурніє).
Крим, зокрема Севастополь і Сімферополь, представлені досить оригінальними вазами, як каже Ганна Володимирівна, візантійського, турецького, кримського стилю. Вони, як правило, мають форму амфор, а деякі виконані у такій техніці, що начебто щойно підняті із морського дна. Там же поряд Херсон та Запоріжжя, Дніпропетровськ та Кіровоград – козацький край, де без горщика і глечика – мов без води… Житомирщина, Хмельниччина, особливо Полонне – прадавні осередки гончарства і нині серед перших постачальників салону.
– Якби ми обминули Опішню, одвічний гончарський край, нам би ніхто не вибачив, – ще раз звертається до полтавської кераміки Ганна Литвин. – Там такі вази, тарілочки, обереги. Там у кожному орнаменті зашифрований сакральний зміст. А наш Київ? О, є ще порох у порохівницях, – захоплюються Литвини. – Цікаві речі виготовляє, скажімо, підприємство «Теракота». Це головним чином копилки, сувеніри. Відновлює діяльність майоліковий завод Василькова, що славився колись на всю Україну. Ще не втратив своїх традицій керамічний завод у Вишневому. Хоча Київщина, справіку відома своїми майстрами, могла б заявити про себе й солідніше.
Хотіла серед майстрів визначити «най-най». Не вдалося. Олександр Копчинський з Миколаєва? Ліплення гумористично-сатиричне, кожне – неповторне. Але хіба гірше відтворюють характери талановиті руки Олександра Пушистого? Смішні скульптурки з дотепними написами виразні й неповторні, як саме життя. Рідко хто обмине роботи львівської майстрині Софії Трач (два десятки років працювала головним художником на фабриці художньої кераміки у Львові). Її чашки, чайники, інший посуд – ексклюзивні. Жодного виробу в повторі немає. А вази і вазони для квітів – неперевершені і за розміром, і за формою, і за малюнком. А які дзвоники роблять полтавці Геннадій і Лариса Тихонови! Знову ж таки незвичайні вази майстрів з Рівненщини Сергія та Ілони Зарічних. А які дотепні вироби (зокрема, копилки) полтавчанина Олександра Суворова!
Звичайно, кераміка настільки багато представлена, що на її тлі лоза тьмяніє. Хоча крісла, столики, стільці, плетені тарелі із Чернігівщини, Житомирщини, Черкащини, Київщини аж струменять теплом і заповнюють душу ніжністю. Це від дивосплетіння мережива. З часом, як покористуєшся, захоплюватимешся і надійністю та міцністю тоненької лози. Народом створене і випробуване – то вічне!
До речі, Литвини – і Ганна Володимирівна, і Сергій Олексійович – виношують ідею створення асоціації майстрів народних промислів. Їхні вироби відзначено десятками вітчизняних і міжнародних організацій, що поціновують гончарні твори. Тих майстрів в Україні і справді тисячі. Їм би підтримку і матеріальну, а головним чином – моральну. Агов, меценати! Де ви?..