Погасне лампа – запалює свічку
Спускаючись ескалатором у метро, люблю вдивлятися в обличчя пасажирів. Які вони різні: літні й молоді, убогі й багаті, веселі й сумні, високі й низькі… Одного разу мою увагу привернув гурт студентів у яскраво-жовтих куртках (саме такі носять волонтери міської соціальної служби для молоді) – вони жваво спілкувалися з молодим чоловіком, який на зріст нагадував школяра. Та це аніскільки не заважало йому бути в центрі уваги.
І ось так трапилося, що недавно особисто з ним познайомилася. Дмитро Самарський за професією – вчитель соціальної роботи, працює в міжшкільному навчальному комбінаті, а за покликанням – волонтер громадської організації «Приятелі дітей».
Він ріс не так швидко, як інші
Досі мені здавалося, що неприродно малі на зріст люди комплексують з цього приводу. Тому досить обережно добирала слова, боячись образити свого співрозмовника. Одначе за якихось п’ять хвилин геть про все забула, позаяк зрозуміла, що переді мною – компанійська, весела, жвава, життєрадісна людина, великий оптиміст, яких серед моїх знайомих та друзів не так вже й багато. Й усім цим Дмитро завдячує своїм батькам, які в дитинстві зуміли прищепити йому любов до людей, почуття власної гідності, повноцінності.
– Я ніколи не почувався неповноцінним, – розповідає він. – Ні в школі, де намагався бути якщо не в лідерах, то разом із ними, місце аутсайдера мене не влаштовувало. Ні в педагогічному університеті імені М.Драгоманова, куди вступив одразу після закінчення десятого класу. А з другого курсу мене вже знали як волонтера київської міської соціальної служби для молоді: так би мовити, теорію поєднував із практикою. Ще й фінансово себе підтримував, бо на допомогу батьків не дуже розраховував. Вони, бідолашні, стільки грошей і сил потратили, аби врятувати моє життя.
Дмитро з народження мав дуже складну серцеву патологію – у п’ятирічному віці його прооперували в Москві, вирвали, як мовиться, з лещат смерті. Хлопчик почав одужувати, але в рості відставав від своїх ровесників, навіть до школи пізніше на рік пішов. Розумовими здібностями не був обділений – гарно навчався і в школі, і в університеті (закінчив його з червоним дипломом), не зациклювався на своїх фізичних вадах, тому й не переймався, що зростом не вдався. Юнак почувався своїм у будь-якій компанії. За веселу вдачу, організаторський талант, щирість, доброту його поважають і старші, й молодші. За п’ять років роботи волонтером згуртував довкола себе багато юнаків та дівчат, і кожен з них вважає за честь називатися його другом.
Немає стільчика – допоможе товариш
Та все ж у людей невеликого зросту доволі чимало всіляких проблем: від побутових – до фінансових. Коли Дмитро мешкав у гуртожитку, було простіше їх долати, скажімо, треба замінити електролампочку, покличе сусіда. Втім, кликати ніколи не доводилося – ті самі з’являлися тоді, коли треба. Наразі він наймає помешкання, і за стіною немає друзів.
– Якщо погасне лампа, не панікую, – усміхається Дмитро. – Запалюю свічку. А завтра усе вирішиться, адже довкола мене стільки друзів.
– Одначе, певно, існують такі проблеми, з якими самотужки важко впоратися?
– Звісно. Одна з них – одяг та взуття. З одягом – ще півбіди, маю сестру-майстриню, яка з великої сорочки вміє зробити меншу, а ось із взуттям складніше. Мій 38-й розмір знайти в чоловічій секції непросто. Можна підібрати підліткові кросівки, черевики, але модельного фасону такого розміру не буває.
– Чи не пробував замовити в ательє?
– Це дуже дороге задоволення для мене. Адже більше половини своєї зарплати віддаю за кімнату. Як інвалід другої групи отримую мізерну пенсію. Тож самі розумієте, з модою наввипередки не біжу.
Власне, це проблема не однієї людини, а цілого суспільства, позаяк саме воно покликане дбати, аби люди з функціональними обмеженнями чи соціальними потребами мали можливість повністю реалізувати себе. Чи не в кожному великому місті знайдеться спеціалізований магазин, де можна придбати речі великих розмірів. Певно, слід подумати і про низькорослих. Та хіба лише ці негаразди допікають інвалідам? У Європі, скажімо, в тій же Польщі, де недавно побував на молодіжному форумі Дмитро Самарський, мало не на кожному кроці передбачено зручності для тих, хто прикутий до візка: це і громадський транспорт, і ліфти у підземних переходах, і навіть туалети в кафе.
– Я дуже стішився з того, що у наших вагонах метро з’явилися на поручнях зручні ручки, – не приховує радості Дмитро. – У столиці не вельми відчуваю себе низькорослим – люди здебільшого виховані. Чого не скажу про свою Білу Церкву, де можуть штовхнути, образити, принизити.
Рюкзака нікому не довірить
Ще одним підтвердженням своєї повноцінності стала для Дмитра громадська організація «Приятелі дітей», яка опікується вихованцями шкіл-інтернатів. Спільно з канадськими волонтерами щороку він вирушає до Карпат, де в наметовому містечку проводить мало не все літо. Тут він і наставник, і вчитель, і хороший товариш для 500 хлопчиків та дівчаток.
А ще Дмитро – затятий рибалка і турист, який об’їздив мало не всю Західну Україну, з величезним рюкзаком піднімався на гору Хом’як (1300 м), що біля Яремчі. І завжди в рюкзаку знаходиться місце для фотоапарата. Його найбільше приваблюють історичні пам’ятки архітектури, церкви. Понад усе любить Івано-Франківськ та Кам’янець-Подільський. Вже нині готується до літнього десанту в Карпати.
Спілкуючись зі мною, Дмитро поглядав на годинника – поспішав на курси англійської мови. Адже спілкується з багатьма зарубіжними колегами.
– Разом з канадськими друзями ми були на Майдані під час революції, – зауважує. – Звісно, спілкувалися без перекладача, там, де є почуття, можна порозумітися за будь-яких умов. Англійська мова для мене – життєва необхідність.
Власне, як і волонтерство, без якого він не уявляє себе. Той, хто допомагає в біді іншим, може сам завжди розраховувати на допомогу.