2 квiтня 2005 року, субота №59 (17470) останнiй номер RSS
Головна ЗВІДУСІЛЬ ІСТОРІЯ ЖИТТЯ-БУТТЯ ЗООСВІТ ПЕРЕСМІШНИК МУЗОН СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 ЖИТТЯ-БУТТЯ
02.04.2005

Сирітська доля: сльози справжні й крокодилячі
Якби не помилка юриста…

Тяжка доля сирітська! Особливо коли спритники буквально полюють на їхні квартири. Закон, щоправда, захищає інтереси знедолених, проте час від часу дізнаємося про прикрі факти позбавлення житла сиріт, які перебувають у дитячих закладах. А як уберегти те житло? Адже законодавчо не передбачено жодного механізму. Хоча варіанти є. От про один такий випадок і піде мова.

Історія перша

Валя Колесникова народилася інвалідом. Невдовзі її мама-наркоманка померла від передозування, тата позбавили батьківських прав, і залишилася дівчинка із дідом-алкоголіком. Опікунська рада Дніпровського району помістила чотирирічну Валю до дитячого будинку «Малятко», а дід продовжував пиячити у двокімнатній квартирі на вулиці Будівельників. Без «друзів», звичайно, не обходилося, а ними все частіше ставали бомжі. Сім років тому дід зник безвісти, а бомжі окупували квартиру. Продали з неї все, що там було, навіть електролічильник, ванну, газову плиту, унітаз. Посеред кімнати, просто на підлозі розводили багаття. Сусіди час від часу забивали вхідні двері цвяхами, але що то за двері? Досить одного удару ногою по фанері – і вхід вільний. Мешканці під’їзду вдарили на сполох. Квартиру опломбували.

Історія друга

Сім’я одного з керівників Дніпровського району, назвемо його паном Володимиром, живе у квартирі площею 40 кв. м. Донька Олена була на 6-му місяці вагітності, коли звернулася до батька: «Тату, ми з чоловіком хочемо піти на квартиру». «Гаразд, давайте будемо щось підшукувати», – погодився батько. І звернувся до районного комунального підприємства з обслуговування житлового фонду. У січні 2004 року йому повідомили, що є квартира, де вже багато років немає господарів, а живуть бомжі. Власник – інвалід, який на утриманні в дитячій установі. Для того, щоби вселитися у цю квартиру, необхідно було мати дозвіл опікунської ради, розпорядження районної держадміністрації. Усі ці документи було оформлено, прокуратура (вона зобов’язана перевіряти такі документи) не висловила жодного застереження. Квартира була непридатною для житла – ні води, ні електрики. Пізніше стало відомо, що там навіть знайшли чиєсь тіло.

За власний кошт пан Володимир зробив ремонт для своєї доньки: настелили підлогу, встановили електролічильник, сантехніку, ванну, газову плиту, броньовані вхідні двері, поклеїли шпалери. У дозволі на вселення обумовлювалося: оренда на один рік, без реєстрації, з умовою відселення у місячний термін після першої ж вимоги про це. Єдине, чого не зробила секретар опікунської ради, юрист за фахом, – не оформила належним чином договір оренди приміщення.

Коли Валю Колесникову (а йдеться саме про її квартиру) перевели з дитячого будинку «Малятко» до інтернату №12, там дізналися про помешкання і приїхали перевірити, в якому воно стані. Дізнавшись, що у квартирі живуть сторонні люди, вдарили на сполох. Олена передзвонила батькові, розповіла про візит гостей з інтернату та дільничного міліціонера. Той одразу ж звелів доньці повернутися додому. Що вона і зробила, проживши в квартирі лише кілька місяців.
Тож скандалу, по суті, не вийшло, згас він, як мовиться, у зародку. Навпаки – і батьки, й молода сім’я навіть постраждали, витративши гроші на ремонт. Але ж якби то була звичайна сім’я, а то, бачте, одного з керівників району. Тож комусь було вигідно увесь час роздмухувати цю історію, прив’язуючи її до зловживання службовим становищем. Але порушувати кримінальну справу проти керівника не було підстав. Хотіли було покарати секретаря опікунської ради, яка не оформила як слід документи, але вона на той час уже звільнилася з роботи і справу також не порушили.

Історія третя

Може, ніхто і не згадав би цю історію річної давнини, якби не недавня публікація в одній з газет, де йдеться про сирітську долю дівчинки-інваліда, в якої намагалися забрати квартиру, але після втручання добродійників справедливість узяла гору. Читач має читати, обливатися слізьми і обурюватися діями чиновників. Але нам стало відомо, що поява цієї статті пов’язана із бажанням однієї з громадських організацій, що опікується інвалідами, отримати грант від міської влади. Керівництво цієї організації тому й згадало про випадок із квартирою на вулиці Будівельників і запропонувало газеті «смажений» факт.

Щасливе завершення

А як же склалася доля Валі Колесникової? Дівчинка, потрапивши до інтернату №12, як мовиться, прикипіла душею до однієї із виховательок. Навіть називає її мамою. У пані Ніни своя сім’я – двоє дітей, але Валю вона не відштовхнула. Більше того, вирішила оформити опікунство над нею. Окрім того районна влада оформила документи на право проживання сім’ї пані Ніни у квартирі на вулиці Будівельників – до повноліття Валі Колесникової. Коли та вступить у права наслідування і стане повноправною хазяйкою приватизованого помешкання. Дай Боже, щоб вони жили щасливо!

Висновок

Фактично було створено прецедент, коли сторонні люди доклали чимало зусиль для приведення занедбаного житла до нормального стану і добровільно погодилися проживати там (читай – охороняти від захоплення) до першої вимоги опікунської ради звільнити квартиру. Якби не помилка юриста, цей випадок можна було б вважати взірцем в плані збереження сирітського житла.

Кирило Прокопович Касаткін


02.04.2005   Жодних претензій?.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.