Одного разу із прогулянки ми повернулися з живим трофеєм – у парку нам назустріч, похитуючись на кволеньких ніжках, з широко роззявленим від невпинного крику ротом викотився попелястий клубочок із жовто-золотими оченятами-ґудзиками. Кошеня було таким маленьким і брудним, що я спочатку поморщилася, а потім все ж взяла його на руки. Воно на кілька секунд, певне, від несподіваного щастя, замовкло, а потім знову почало голосно нявкати.Заспокоїти найду вдалося лише взявши за загривок, як зазвичай...