«Присягаюся Феодорою!»
Не в тридесятому царстві, а в п’ятому столітті у Візантійській імперії жила собі... Попелюшка і звали її Феодорою. І хоча кришталевих черевичків вона не приміряла і двадцять років проходила босоніж, зовсім не казковий царевич запропонував їй руку й серце. А разом з ними – пурпурові сандалії, заборону на «всілякі балачки» про нешляхетне походження і про те, що її перше романтичне побачення з принцом могло відбутися на… панелі. А мова йде не про кого іншого, як імператрицю Візантії.
Афродіта не забула про дівчисько
Коли в 500 році в родині бідного грека-кіпріота народилася ще одна донька, її батько на радощах упився, а потім узяв Феодору на руки і сказав: «Афродіта не забула про дівчисько, і одного разу її красу таки оцінять. Але не в нашій глушині. Отож збираймося та їдьмо до столиці. Там щось для кожного знайдеться...» З такою от думкою турботливий татусь перевіз своє сімейство до Константинополя, де й влаштувався доглядачем на іподромі.
У ті далекі роки візантійці-ромеї вважали себе добрими християнами і гладіаторських боїв не влаштовували. Одначе царський іподром був аж ніяк не чернечою обителлю. Урочисті церемонії (на іподромах проводили тріумфальні паради й святкові літургії) уживалися з азартними іграми, злодійством і проституцією. І майбутній імператриці довелося вчитися життєвих премудростей не в пансіоні для шляхетних дівчат, а в соціальній клоаці. І вона таки навчилася. По-перше, за потреби – відступати для нападу. По-друге, грати на почуттях і на емоціях, володіти чоловіком і настроями натовпу, тільки так, щоби раб не почувався невільником. А по-третє, ніколи й нікому не розкривати своїх таємниць: «Про те, що знають двоє, знають усі». У свої неповні п’ятнадцять років дівчина вміла читати, писати і танцювати, грати на лютні, виконувати складні акробатичні вправи, декламувати вірші й розповідати кумедні історії.
З такими знаннями свій перший життєвий залік Феодора мала скласти «автоматом». Однак солоні шинкарські компліменти Феодору не зачіпали, і на дешеві подарунки залицяльників із рибальського передмістя юна гетера не кидалася. Вона мріяла про розкритий паланкін, чотирьох екзотичних рабів і високу діадему зі смарагдами. Але коли їй було три роки, помер батько, а мати, щоб хоч якось прогодуватися, погодилася вийти заміж за претендента на посаду її покійного чоловіка – доглядача іподрому. Однак господарі його вирішили передати цю посаду іншому. Три дні вдова з дітьми стояли на колінах перед публікою й благали про милосердя. Люди розважалися, колісниці мчали ареною, бруківка врізалася в коліна. А сонце, нещадне, як охлос, немилосердно палило. Юрба не помічала страждених... І лише багата красива жінка зглянулася.
Феодора про це ніколи не забувала. Через багато років вона, імператриця Візантії, віддасть свій заміський палац під своєрідний соціальний центр для принижених жінок. Її слуги, мовби поліція моралі, стежитимуть за тим, щоб чоловіки не ображали своїх дружин, а работоргівці не продавали жінок і не схиляли їх до проституції. А потім буде ухвалено закон, який заборонить розлучення і трактуватиме шлюб як недоторкану святиню.
Але це буде потім. А поки що, 515 року, молода й приваблива жриця кохання вийде на своє перше «побачення». Про її першого клієнта подбала мати. А інші з’явилися потім.
Віра – надія – любов?
…Через якихось п’ять років про Феодору заговорили як про найпопулярнішу й найдорожчу куртизанку Середземномор’я. До двадцяти п’яти років вона цілком могла зібрати кругленьку суму і «піти на пенсію». Але ж їй хотілось більшого. Гонорари витрачала на шляхетне вбрання й утримання будинку, який нагадував житло принцеси. Оточення Феодори, потураючи її марнославству, називало гетеру «божественною» й обіцяло обдарувати її палацами та високими титулами. Так, 517 року, якийсь сирієць виклопотав для себе посаду губернатора в одній із північноафриканських провінцій і запропонував Феодорі розділити з ним маленький тріумф. Але їхня подорож Лівійською пустелею завершилася надто швидко. Сирієць, накравшись, вирішив не чекати царського суду й втекти. Феодора залишилася ні з чим. Брудний бедуїн-караванник погодився довезти її до Александрії Єгипетської й зажадав «плати наперед»...
Коли цей довгий шлях урешті-решт закінчився, Феодора вирішила скупатися в Нілі. І злякалася свого відображення. Замість юної красуні на неї дивилася виснажена, засмагла, стара жінка. І тільки в неймовірно великих, темно-карих, як фініки, очах іскрилося життя із пристрастю й бажанням…
Повернення
Кілька років потому Феодора розпрощалася з «перлиною цариці Клеопатри». За тиждень її корабель кинув якір у бухті Золотого Рогу, і блудна донька царгородська зійшла на набережну Константинополя. Чутки про її повернення рознеслися так швидко, що колишні клієнти вмить збіглися до неї й зажадали аудієнції. Але ж як здивувалися вони – патриції, купці й лихварі, – коли на їхні пропозиції Феодора відповіла... молитвою і запропонувала своїм колишнім кавалерам піти разом з нею до церкви св. Мамонта і покаятися.
«Та чи може таке бути, щоб грішниця стала черницею? Хіба що ціну набиває? Ні, не схоже…» – таке незвичайне поводження і благочестя Феодори породило багато балачок. Не вірили. Були й такі, що намагалися перевіряти. Навіть билися об заклад. Усе марно. Феодора й насправді змінилась. За свої александрійські драхми придбала невеличкий будиночок і стала прясти. Це давало їй кошти на прожиття. Виходи в місто колишньої гетери були нечастими, але щоразу вона прямувала до храму св. Мамонта. Подивитися на каяття блудниці приходили десятки глядачів. Якось прийшов і спадкоємець престолу Східної Римської імперії – царевич Юстиніан.
Краса й благочестя Феодори справили на царевича незабутнє враження. Тієї ж ночі він постукав до її покоїв і спробував запропонувати свої послуги, а потім вибачився і пішов. Пішов для того, щоб завтра повернутися, знову вибачитися і знову піти, а потім повернутися назавжди...
Слово честі
Що й казати, коли найшляхетніший із принців вирішив одружитися з колишньою повією, його родина мало не збожеволіла. Цариця-тітка плакала і просила небожа оговтатись: «Бався з нею скільки захочеш, але…» Вона погрожувала отруїтися, не прийти на весілля і навіть позбавити племінника права на престол! На її прохання імператор Юстин викликав Юстиніана на чоловічу розмову і попросив… розповісти «наскільки вона гарна». Люта тітка заламувала руки, а дядько підписував наказ, у якому йшлося про те, що «дівчина Феодора не низького походження, а веде свій рідовід із давнього, але збіднілого роду римських патриціїв, а хто не вірить – нехай спробує оскаржити!»
Коронація Феодори відбулася на тому ж іподромі. Її голову прикрашала золота діадема зі смарагдами, чорношкірі раби несли на плечах паланкін, і юрба – невгамовний грецький охлос, перед яким вона так часто принижувалась і від ласки якого залежали її благополуччя, гідність та ім’я, – вітала молоду імператрицю, вигукуючи: «Ісполати деспота!»
На думку сучасників, Феодора була не лише найвродливішою правителькою Візантії. Вона була суворою і мудрою, поблажливою і лагідною, завзятою й наполегливою. І честь корони була для неї над усе. Історики свідчать: під час повстання Ніка обурений натовп узяв в облогу і імператорський палац. Наляканий відчайдушним криком охорони і ударами тарана, Юстиніан наказав підготувати корабель і запропонував Феодорі тікати. А вона, спокійна як ніколи, вмостилася на троні й сказала: «Шляхетнонародженим не зрозуміти, скільки коштує гідність царя. Адже вони народилися шляхетними і що то їм раз чи два зануритися в бруд? Інша річ – ті, хто виріс серед бруду і випадково став шляхетним. Я не залишу свій Палатин, а ви рятуйтесь!» Присоромлений цар відмовився від своїх намірів і за порадою Феодори очолив народне повстання. Його агенти закликали народ обрати імператором Іполита, найнікчемнішого із можливих претендентів на престол, і провести коронацію на іподромі. Через тиждень 35 тисяч повстанців потрапили в пастку. Імператорська гвардія винищила всіх невдоволених, не забувши й народного царя Іполита…
Замість епілога
Вони жили недовго, але щасливо. 548 року найвродливіша й наймудріша із жінок раннього середньовіччя пішла з життя. Чоловік не забув Феодору. На її честь побудували храм у Ровені й прикрасили його мозаїчним портретом дружини імператора. Якщо хотів він довести, що його клятва непорушна, – присягався ім’ям Феодори, а коли приймав найвідповідальніше рішення, звертався до себе із запитанням: «А як повелася б Феодора?»