Титульна нація, «рускоязичіє» і кримчацька сльоза…
Випадково чи ні, але модератор круглого столу «Мовні права людини в поліетнічному суспільстві у контексті європейських стандартів» (21 лютого ц.р., приміщення Укрінформу) Лариса Лойко забула надати слово передостанньому заявленому у програмі учасникові. Голова Асоціації національно-культурних товариств м.Севастополя Валерій Мілодан, мабуть, якимось жестом чи вигуком висловив своє щонайменше здивування, бо ведуча спохопилася і, вибачившись, запросила його до виступу.
Кажучи щиро, природу цієї «забудькуватості» пояснити неважко. Те, що говорив Валерій Андрійович, мало кого з поважного зібрання цікавило, а тим більше – хвилювало. Хіба що присутній у залі журналіст радіо «Свобода» Тарас Марусик, (за часів прем’єрства Віктора Ющенка працівник Міністерства культури України), пригадав, заради чого, власне, город, чи то пак відзначуваний 21 лютого День рідної мови, у нас городився. Пан Тарас запропонував тоді цей день в Україні присвятити передусім мовам корінних народів України, над якими реально навис дамоклів меч зникнення: кримчацькій, караїмській, грекоурумській, кримськотатарській і гагаузькій. Уряд Ющенка «пішли», а ідею Марусика кучмісти «інтерпретували» таким чином, що День рідної мови у нас став мало не днем порятунку російської мови в Україні.
Це саме можна сказати і про зазначений круглий стіл.
Як ви гадаєте, чим у наш помаранчевий час особливо занепокоєний голова міжнародної громадської організації «Товариство німців України «Відергебурт» Андрій Едуардович Фукс? Не вгадали! Тим, що російська мова, до якої, бач, звикли він, етнічний німець, його дружина, українка, і син, громадянин України, не має в Україні статусу офіційної. Меншою мірою, але звучало це й у виступі пані Дори Костової, головного редактора болгарськомовної газети «Роден край». Вона навіть трохи заполемізувала з народним депутатом Геннадієм Удовенком, який назвав її рідну Одещину «зразковою лабораторією міжнаціональних стосунків». Представникам бурятської і казахської нацменшин висловитися на офіційній частині не вдалося, тож вони вилили душу під час неформального спілкування. Міцна кава сприяла, вочевидь, більшій відвертості. «Не треба боятися називати речі своїми іменами, – пристрасно звернувся до присутніх немолодий уже нащадок Чингісхана, – російську мову можна і треба зробити другою державною в Україні!» Його підтримала й землячка Олджаса Сулейменова, автора «Аз і Я», яка наголосила, що в Україні державної двомовності вимагають не тільки етнічні росіяни. Дивно було слухати цю поважну жінку. Ще у вухах у всіх дзвеніла заява генеральної прокуратури Казахстану, надіслана цими днями генпрокуророві Росії з приводу висловлювань віце-спікера Держдуми Володимира Жириновського в одному з інтерв’ю, де державний муж (не приватна особа!) стверджує що Казахстан «придумав Сталін», що «немає казахської мови, і писемності не було» і що «взагалі нічого там немає!».
Жириновський прожив у Казахстані 18 років. Учасниця круглого столу живе в Україні, можливо, й більше. І коли її народ, її історичну батьківщину «приколіст» № 1 в Росії, бровою не повівши, втоптує у бруд, опускає нижче плінтуса, вона виявляє готовність кістьми лягти за державність російської мови в Україні і щиро вважає, що робить при цьому велику послугу мені, українцеві.
Не дивно, що на організованому народним депутатом Олександром Фельдманом круглому столі такі учасники, як Рауль Чілачава, котрий представляв грузинське товариство, мали вигляд білих ворон. Власне, проукраїнська позиція пана Рауля, його послідовна україномовність – річ загальновідома.
Те, що Рауль Чілачава з природної своєї делікатності і тактовності виніс на суд аудиторії в дещо завуальованій формі, набагато гостріше і відвертіше проголосив завжди дуже толерантний і поміркований політолог Олександр Майборода. «Що ми хочемо, – риторично запитує Олександр Микитович, – щось виправити на цій землі чи зафіксувати те, що склалося історично? Українці чудово бачать, як у тій же Верховній Раді брутально порушується Закон про мови і 10-а стаття Конституції. Але наше небажання загострювати ситуацію, наше всепрощення дехто розцінює як слабодухість і робить висновки: раз українці мовчать, значить, можна від них вимагати й більших поступок. Я хотів би розвіяти ці ілюзії!»
Незвичну радикальність непередбаченого у програмі круглого столу виступу Олександра Майбороди теж можна пояснити. Поряд із ґрунтовними доповідями того ж Геннадія Удовенка, політолога Володимира Фесенка, російськомовної письменниці України Алли Потапової, час від часу спостерігалися відверті російсько-імперські випади, як правило, анонімні. Ось тягне руку «містер Ікс» у далекому кутку зали. «На Украине осваивали клондайк незалежности», «Удовенко и другие национально озабоченные» – ось далеко не повний перелік перлів, які вдалося вловити з бурхливого потоку філіпік цієї сумбурної промови. Судячи з того, як «містер Ікс» розшаркався у вітаннях і реверансах перед згаданою Аллою Потаповою в короткій перерві між офіційною і неофіційною частинами круглого столу, можна припустити його належність до одного з російських товариств Києва. Йому і молодому чоловікові в окулярах, що підійшов до нього невдовзі, виступ Майбороди був явно не до шмиґи.
Ми зумисне не озвучили ще один (крім горезвісної російсько-української двомовності) лейтмотив круглого столу. Йдеться про можливу ліквідацію Держкомнацу. Всі одностайно проти скасування цієї структури. Та в нас склалося враження, що дух її має докорінно змінитися. Україна – не Радянський Союз в мініатюрі з російською мовою в ролі засобу міжнаціональної комунікації. Держкомнац або відомство, яке його замінить, гармонізуючи міжнаціональні відносини Україні, має орієнтуватися не стільки на пенсіонерів, яким у 60 років важко вивчити українську, скільки на таких, як ті молоді вірмени на Львівщині, про яких розповів Геннадій Удовенко. «Ми галичани, і це наша споконвічна земля!» – приязно усміхалися ці чорняві хлопці та дівчата, які з часів Великого князівства Литовського зберігають свої етнонаціональні і культурні традиції. Оті сумирні і терплячі, гостинні і дружелюбні описані Олександром Майбородою українці дуже не хотіли б, аби за рахунок казахів, німців і кримчаків поповнювалася в Україні «п’ята колона», яка й без того є серйозним головним болем.