Таки живе слово чи щербата доля?
Цікавим періодом в історії української преси є друга половина XIX ст. Саме тоді відбулися і пожвавлення друкованого слова, і відповідна реакція шовіністичних кіл – Емський указ. Минають століття, а життя доводить: цей прийом і досі симптоматичний для роботи наших ЗМІ.
У 70-х роках XІХ століття розвиток українських газет був пов’язаний з діяльністю «Громади» (М. Драгоманов, П. Чубинський, В. Антонович, Хв. Вовк, М. Лисенко, В. Бернштам, М Старицький та ін.) – напівлегальної організації, що провадила культурно-просвітницьку роботу, збирала етнографічний матеріал та видавала літературу українською мовою. Що далі, то більше відчували громадівці потребу у власному друкованому органі. Найперше про нього заговорив М. П. Старицький 1872 р. в листі до свого побратима М. П. Драгоманова, зазначивши, що для роботи не вистачає живого слова, яке «може дати лише часопис або газета. Необхідність у власному друкованому органі зростає щороку. І скоро з’являться і на цій ниві якісь Шульгіни і Андріяшеви... А ми будемо чухати потилицю і чекати кращої нагоди, і врешті-решт звернемо все на нашу долю щербату. Либонь, десять років як ми з тобою говорили за той часопис, між тим гора і миші не народила. Наразі прийшла нам з Русовим дещо кумедна і, може, недолуга думка – втілити цю ідею... у невеличку щотижневу газету...»
Вийти в світ газеті не судилося – на перешкоді стали імперська політика і чиновницький бюрократизм. Та за два роки доля вже ж усміхнулася українським діячам.
Влітку 1874 р. «Громаді» пощастило перебрати редакцію газети «Київський телеграф». Дружина одного з місцевих професорів, хоч і українського походження, але з виразно ворожим ставленням до українства і його національного відродження – пані А. Гогоцька, придбала того року друкарню та відкупила часопис. Він виходив у Києві з 1859 р, але не користувався жодною повагою і популярністю. «КТ» друкував повідомлення про переміщення і нагороди офіційних осіб Київської, Подільської та Волинської губерній, постанови уряду, розпорядження губернського начальства, кореспонденції про події в місті, метеорологічні спостереження, явища в природі, прибуття та вихід пошти, про різні видовища та іногородні новини. Було місце і для приватних оголошень та некрологів. Не знати, з яких спонук ця пані вирішила видавати часопис – чи то з ідейних, чи то з побуджень меркантильного характеру, тільки до участі в редакції і до співробітництва запросила, крім декого з представників російської інтелігенції, також низку визначних українських діячів із членів «Громади». До праці закликала і представників творчої еліти з галицько-українських земель, з яких особливо активним виявився В. Навроцький. Програмну частину опрацював М. Драгоманов, а працю дійсного редактора перебрав Ю . Цвітковський. Так «Київський телеграф» став органом української думки.
Розпочавши свою працю, викликав «Київський телеграф» посилену реакцію тієї частини суспільства імперії, речниками якої були «Киевлянин» у Києві та «Голос» у Петербурзі. Виступи цієї преси «КТ» успішно розбивав, стаючи поважним літературно-політичним органом.
Як вираження духу програми газети наведемо один приклад. У номері 43 за 1875 рік було надруковано фейлетон, автор якого коментував лист М. В. Лисенка до газети «Голос» з приводу статті якогось Z «Современное украинофильство», надрукованої в часописі «Русский вестник». Автор фейлетону не заперечує позицію Лисенка, який «гаряче відстоює право українофілів любити свою батьківщину, вивчати її легенди та перекази, музику, мову», доводячи, що від цього користь не лише Україні, а й Росії і слов’янству. Згоден він також з тією тезою Лисенка, що «нікому приємним бути не може бачити свої ідеї навмисно переробленимии, перекрученими», що для здійснення тих ідей треба багато і довго працювати на ниві літературній, художній, науковій і суспільній. А далі він позиції Лисенка, тобто позиції українофілів, протиставляє позицію Z, – автора статті «Современное украинофильство», який робить спробу звинуватити українофілів у сепарації і при цьому заявляє, що він «не ворог малоросійській літературі і мистецтву». Він лише не бажає, щоб усе це йшло на славу виговсько-мазепинської старовини і усолодження її нащадків, йому тільки ненависна «малорусская чернь», а тому ненависне і прагнення сучасного українофільства до роботи для освіти і добробуту цієї черні, цього «хлопа-гадюки».
Уже на початку (у січні) 1875 року київський цензор Пузиревський дістав від начальника головного Управління у справах друку конфіденційний наказ такого змісту: «З огляду на те, що Головне управління дістало деякі відомості про газету «Київський телеграф», пропонується Вам при цензуруванні зазначеної газети ставитися до неї з особливою обачністю та, між іншим, не допускати в ній жодних статей, що провадять українські тенденції».
Чоловік видавательки, пан Гогоцький, побачивши справжнє обличчя «Київського телеграфа», намагався вплинути на дружину. Сам же він відмежувався від газети: у № 42 від 6 квітня 1875 року, де було надруковано звіт газети перед читачами, вміщувалася його заява такого змісту: «С.С. Гогоцький вважає своїм обов’язком заявити, що він не брав і не бере ніякої участі в «Київському телеграфі» з перших днів цього року». А потому ще й звернувся «по допомогу» до М. Юзефовича, який будучи таємним радником і відомим українофобом, давно «готував бичі» на громадівців.
Видавателька почала дорікати редакції за націоналізм. Врешті, надіслала до редактора Ю. Цвітковського листа з рішучою вимогою: «Або відмовитися від крайнього напрямку, або з 1 серпня редакція фактично перейде до інших рук...».
У відповідь на це українці – члени редакції та співробітники – покинули часопис. Сталося це наприкінці 1875 року. Сподівання видавательки, що часопис в інших руках зможе залишитися на тій висоті, на яку піднесла його попередня редакція, не справдилися. Незабаром дійшов він до занепаду і, зрештою, його довелося зліквідувати.
Ми зробили спробу викласти факти, а висновки належить зробити самим читачам. І не слід забувати: Історія – вчителька життя, уроками якої не варто нехтувати. До того ж є теорія, що всі процеси у Всесвіті – циклічні.
P.S. Внаслідок конфлікту з пані-видавателькою Гогоцькою і втрати контролю над виданням «КТ» доробок «Громади» набув поширення в Європі. У Києві з’явилися нові «громадівські» видання.
Світлана МОРМЕЛЬ, Ольга КІРІЄНКО, Юлія ЗИНОВІЇВА Автори статті дякують авторам монографій «Лаври і терни» О.Цибаньовій та «Історія української преси» А. Житко.