Рядок, обірваний кулею
У степу під Воронежом є обеліск Слави. На одній із пам’ятних стел – імена бійців 737-го полку, який належав до складу 37-ої армії. Студенти-пошуковці Воронезького університету майже через тридцять років після Перемоги знайшли на околиці села Шилово братську могилу й встановили імена тих, хто знайшов там останній спочинок. З-поміж них і Павло Вінтман.
А через десять років у Спілку письменників СРСР було посмертно прийнято групу письменників-фронтовиків. Зокрема і командира 9-ї роти 737-го полку 206-ї дивізії лейтенанта Павла Вінтмана.
У селі Крюківщина під Києвом стоїть чудовий Сад дружби або ще Сад поетів. 1979 року його посадили працівники редакції журналу «Вітчизна», трудівники місцевого радгоспу та школярі. Сад поетів розташувався на подвір’ї школи. Садили його з любов’ю та шаною до тих, хто не повернувся до своїх домівок з поля бою. Стоїть там і тополя, посаджена на честь Павла Вінтмана. Посадили її вдова поета – Зінаїда Сагалович і товариш по університету, лауреат премії ім.Павла Тичини Леонід Вишевславський. Який же геройський вчинок здійснив командир 9-ї роти 21 липня 1942 року під час бою на правобережній частині Воронежа? Пам’ять про що береже обеліск?
– Одразу після війни Зінаїда Наумівна почала пошук однополчан свого чоловіка, – розповідає Тетяна Світельска, фельдшер батальйону, яка в 1942-му замінила командира, що загинув у бою, піднявши бійців в атаку. – Завдяки ЦАМО РФ вона знайшла мене. Улітку 1942 року наша стрілецька багатонаціональна дивізія вела запеклі бої на Шиловському плацдармі. Фашисти рвалися до Воронежа. Іноді бої переходили в рукопашні. Вітер доносив запах підгорілої пшениці з елеватора. Нам удалося увірватися в Шиловський ліс, але одразу зустрілися з німецьким «сюрпризом».
Фашисти пообмотували дерева колючим дротом, до якого тяглася сталева нитка від «плигаючої міни». Коли бійці спробували розірвати «колючку», міна спрацювала і викинула на висоту близько двох метрів металевий стакан, наповнений вибухівкою і шрапнеллю. Для багатьох моїх бойових побратимів то був останній бій.
20 червня 1942 року день видався сонячним та спекотним. Це був перший місяць мого перебування на фронті. Скориставшись перепочинком, ми із санінструктором Олійченко відпросилися на передову. Хотілось побачити командира 9-ї роти Павла Вінтмана. Дуже гарний, доброзичливий, простий, до того ж він ще й поет. Його вірші часто друкувала фронтова газета «За доблесть». Бойовий листок із його віршами ми всі читали й перечитували. Бійці поважали свого командира, а ми, дівчата, були закохані в нього. Адже нам було по 17-18 років і кожна мріяла про свою щасливу долю і гарного обранця.
Діждавшись темряви, ми непомітно перепливли на човні на правий берег річки. Противник із сильно укріплених круч вів нищівний вогонь, коригуючи його із Шиловської дзвіниці. Дев’ята рота вела наступ на крутому схилі правіше дзвіниці між селами Шилово та Трушино. Притаївшись в окопі, ми спостерігали за боєм. Павло Ілліч був чудовим командиром. Він завжди звертався до бійців з добрим словом, підбадьорював їх. Наказавши артилеристам, щоб вони перевели вогонь в напрямку дзвіниці, він зіскочив з бруствера і зі словами «Вперед!» кинувся на ворога. В окопи полетіли гранати, зав’язався рукопашний бій. Я почала допомагати пораненим, відтягувати їх у безпечніше місце. Незабаром почула: «Сестро, комроти поранений». Підповзла до нього. Де поранення? Руки, ноги, тулуб цілі. Подивилась на його обличчя – маленька темна цяточка на лобі і цівка крові. Моя допомога йому вже була не потрібна.
Коли мене розшукала дружина Павла Вінтмана, то з’ясувалося, що живемо не тільки в одному місті, а й в одному районі Києва. Ми заприятелювали, часто зустрічалися. Я розповідала про нелегкі роки війни, про наше дівоче кохання, той останній бій на схилах річки Воронеж. Зінаїда Наумівна показувала мені дорогоцінні листи-трикутники, що надходили їй з фронту. Кожен рядок був сповнений коханням до дружини, любов’ю до донечки. Зінаїда Сагалович доклала чимало зусиль, щоб вийшла її книга «Голубые следы». Це поетичний збірник віршів фронтовика-поета, листи із фронту, спогади однополчан та товаришів по університету. Це той вічний рядок, який вписав в історію молодий лейтенант.