Та бегонія символізувала «початок»
Якщо не помиляюся, мені її тицьнула в руки знайома журналістка з інформаційної служби тодішнього НРУ. Здається, це було на Софійській площі, куди багатотисячна жалобна процесія в синьо-жовтому маєві прапорів прибула після церковної відправи у Свято-Покровському храмі на Мостицькій (нині належить УПЦ МП) і заїзду до помешкання Василя Стуса у Святошинському (тоді – Ленінградському) районі. Я мовчки взяв невеличкий горщечок і вже не випускав його з рук, поки бегонія, посаджена в ньому, не перетворилася на крижинку. Завважив це на Байковому цвинтарі… Та що бегонія! Холод був як для такої пори – середина листопада – нестерпним. Не знаю, що дало нам змогу витримати цю багатогодинну акцію. Може, відчуття початку чогось величного і значного для України? Початку, хоча йдеться про похорон, точніше, перепоховання в Києві відомих українських правозахисників Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. Ціною неймовірних зусиль Українській Гельсінкській Спілці і щойно народженому Народному Рухові вдалося домогтися дозволу на ексгумацію їхніх останків у Мордовії. Три труни було привезено до Києва.
Зранку домовини, вкриті червоною китайкою – за козацьким звичаєм – було встановлено в храмі. Але богослужіння затягнулося, адже московські попи, попри попередню домовленість зі священиками УАПЦ та УГКЦ, розпочали панахиду самі. Ті духовні особи, що супроводжували небіжчиків і мали намір відспівати їх, опинилися ні в сих, ні в тих. Це нагадувало провокацію, і згадають її пізніше – на могилі Тараса Шевченка 22 травня 1991 року – як маленьку прелюдію або репетицію перед канівським протистоянням, що за певних умов могло перетворитися на справжнє побоїще. Парафіяни РПЦ заспокоювали «націоналістів»: «Это же очень хорошо – целых две панихиды!».
Нині це може викликати й посмішку. А тоді, коли після мітинга біля стін Святої Софії процесія з трьома домовинами рушила по вулиці Володимирській, багато хто перебував у стані чи то легкого переляку, чи то, принаймні, невизначеності: «Невже таки перекриють рух? Оця непорушна і нездоланна кормига, ім’я якій радянська комуністична влада, змириться з тим, що потік машин по бульвару Шевченка буде зупинено і міліція мовчки спостерігатиме, як люди із синьо-жовтими прапорами перетинатимуть проїжджу частину? Чи не наснилося все це, бува?».
Не наснилося! Люди з авто на перехресті – хто з подивом, хто з цікавістю, а хто й з неприхованим роздратуванням – дивилися на велелюдну колону. «А кого ховають?», «А хто такий Стус?», «Ого-го! Як їх багато!» – долітало до наших вух. «Мученики злочинного імперського режиму!», «Борці за волю України!» – може, вловлювали нашу відповідь ще безмежно далекі від національно-визвольних змагань чолов’яги. Це справді був початок. Несміливий, із досадними вибаченнями та реверансами у бік мерзенної влади. Слабенький і вразливий, мов та бегонія в моїй руці. Але початок! І це вже наша, новітня українська історія.