Ледве вирвався з обіймів «одноруких»
На азарті заробляють все більше грошей. Не дивно, що так стрімко розвивається гральний бізнес. Не поодинокі випадки, коли закривається аптека чи бібліотека, а в їхні приміщення заселяють «одноруких бандитів». Гральний бізнес прибутковий як для хазяїв гральних автоматів, так і для бюджету, якщо «однорукі» не тіньовики.
Штовхнула нечиста в болото
Два роки тому я сам опинився в орбіті шаленого азарту, коли найважливішими в житті виявилися масть і карта, витіснивши всі інші інтереси, зокрема сім’ю та навчання. І ось як це сталося. У 2001 році, будучи ще студентом старших курсів престижного столичного університету, взяв на себе велику відповідальність – одружився, створив сім’ю. Скажу відверто, злегковажив. Забув, що після весілля настають будні. А вони дуже швидко нагадали: щоб утримувати сім’ю, потрібні гроші. Дедалі дошкульнішими ставали докори дружини і тещі, що не працюю, сиджу на шиї. Це посилювало відчуття власної нікчемності.
От і завела мене одного дня нечиста (тепер я той день проклинаю) до гральних автоматів. Ще не знаючи елементарних прийомів гри, поставив п’ять гривень, і… О, диво! Зірвав невеличкий джекпотик: вийшов із півтисячами в кишені. Це остаточно штовхнуло в болото грального бізнесу, де я борсався півтора року.
Відчуття легких грошей і щедрий приплив адреналіну додали впевненості: для чого працювати, якщо можна одночасно отримувати задоволення і гроші, причому не докладаючи особливих зусиль. Спочатку практикувався у грі зі своїми картярськими комбінаціями: спринтом, флетом, роялем… Але фортуна все частіше відверталася. Відриваючи від сім’ї останні гроші, я думав: «Сьогодні вже мусить поталанити!» А воно – ні. З часом я зрозумів, що потрапив у той світ, у якому немає нічого святого, нема ідеалів, нема життєво важливих орієнтирів. Є тільки спустошеність від чергової поразки, якийсь наркотичний блиск у скляних від екрану очах і непевне розуміння безвиході.
Один заможний підприємець, влізши у гру, втратив все: фірму, квартиру, автомобіль, заощадження, дружина з дітьми пішли від нього. Тепер він бомж.
У болото ігроманії потрапляє багато, вибираються із нього – одиниці. Власне, як і в наркоманії. Справді разюча аналогія. І психіатри так вважають. Відхід від реального життя, сильні відчуття, п’янка насолода, далі – залежність і деградація. Постійний пошук грошей, аби відігратися, ладен усе винести з сім’ї, стати клієнтом ломбардів. І все, аби наситити «одноруких».
Чи не єдина відмінність між ігроманією і наркоманією: від надмірного азарту не лікують. Принаймні не доводилося чути, щоб зверталися до лікарів.
Нестримний гравець – психічно хвора людина
Перший прихід у казино чи гральний зал не для всіх обертається бідою – лише 10 відсотків гравців не можуть зупинитися після першого разу. Механізм виникнення залежності заводиться здебільшого не жагою до наживи. Частіше це прагнення кайфу, пошук «ліків» від нудьги, якогось душевного дискомфорту. Хтось намагається приглушити нудьгу їздою на великій швидкості, хтось знімає напругу алкоголем або наркотиками, хтось азартними іграми.
У людини, яка грає в казино чи на гральних автоматах, з’являється відчуття легкості; вона забуває про свої проблеми, хоча постійна жага перемоги виснажує нервову систему. За психологічним настає й фізичне виснаження. Зашморг ігроманії душить віру гравця у свою здатність своєчасно зупинитись: «У будь-який момент я зможу від цього відмовитися. Ось тільки виграю й віддам борги. І нерідко гравець наполегливо переконує себе: «Все, це – останній раз!» Однак підсвідомо за два-три дні до наступного зриву починає шукати гроші. Заходячи до грального залу, він продовжує себе дурити: «Півгодини пограю – і баста». Півгодини розтягуються на всю ніч, гра триває до останньої гривні.
Між першим приходом до грального залу і візитом до ломбарду може пройти від кількох годин до кількох місяців – все залежить від психіки гравця.
Надійного імунітету проти спокуси легкими грошима нема. Тому людина не помічає, як будь-яка азартна гра нищить її індивідуальність, робить людиною-схемою. Люди з різним темпераментом, починаючи грати, потрапляють у так звану зону «захоплення», їхній характер ламається: вони перестають зважати на близьких, стають брехливими і програють спочатку заробітну плату, а потім і сімейні заощадження. Практично ніхто з них не розуміє, що, власне, психічно хворий.
До речі, така ж відсутність імунітету була при Петрі І, коли в Росії увійшли в моду картярські ігри. Молоді дворяни, приїжджаючи до Москви та Санкт-Петербурга, програвали цілі спадки. Петру І довелося видати заборону на гру в карти на майно. Зараз в Україні немає жодних законів, які стримували б гравця.