Так освячується нація
Якщо у нас в країні «нічого такого» не відбувається, то чим же збентежена світова спільнота, яка заявляє про можливу ізоляцію України? Якщо «нічого такого», то чому наш голос, наш вибір хочуть викинути, мов непотріб, на смітник? Якщо «нічого такого», то чому тисячі студентів, молодь день і ніч стоять на майдані Незалежності у Києві, щоб захистити і свій вибір, і своє майбутнє? І, нарешті, якщо «нічого такого», то чому на засіданнях сесій Рад усіх рівнів – від обласних центрів, міст, містечок і до сіл та селищ України висловлюється протест проти незаконних дій ЦВК, відбувається відмежовування органів самоврядування від незаконної, по суті, влади?
Відповідь на ці запитання є. Можна погрожувати людям звільненням з роботи, можна не дати їм зарплати, можна відрахувати студентів з інститутів, можна залякувати судовими переслідуваннями, можна навіть арештувати, та не можна вирвати з душі народу його волю. Бо вона зміцніла, викристалізувалася, стала внутрішнім стрижнем кожного з нас.
Зовсім не за покликом ззовні, а з власної волі люди встали з диванів і пішли голосувати. Марія Григорівна, яка працює в Києві в одній із обласних аптек, сіла на свій «Запорожець» і поїхала у Тетіївський район, у своє село, щоб відвезти стареньку маму та її стареньких сусідок, аби вони, як належить за законом, проголосували на своїй дільниці:
– А тепер, – каже Марія Григорівна, – цілком незаконно хочуть розтоптати наш вибір, ніби ми й зовсім не голосували. І тому з колегою ми тут, на майдані Незалежності, принесли дівчатам і хлопцям із наметового містечка протизастудні ліки й їжу.
Її колега – фармацевт родом зі славнозвісних Ромен, неподалік яких у Пустовійтівці – батьківщина гетьмана Петра Калнишевського. Ольга Михайлівна каже:
– Спочатку моїх земляків дурила про нерозлучний союз із Росією відома прогресивна соціалістка. – Люди спочатку навіть вірили їй. Але після того, як її обрали до парламенту, чи згадала вона коли-небудь про той народ, який її обирав, про його інтереси, про біди? Суми, Ромни, Лохвиця, Тростянець нині прозріли. Адже, незважаючи на шалений тиск Щербаня чи, скажімо, мера Ромен Калашника, люди Сумщини 60 відсотків своїх голосів віддали за Ющенка. І що ж? Тепер моїм батькам кажуть, буде той президент, якого шляхом підтасовки, ігнорування справжніх результатів виборів поставили донецькі. Де ж шукати правди?
Якщо її не можна знайти (що очевидно!) у кабінетах ЦВК, у кабінетах влади, то, звісно, люди пішли її шукати на майдани, на вулиці, у наметові містечка.
Якщо нам закидають, що там, у наметах, юні й політично незрілі студенти, то чому ж нині там їхні викладачі – сивочолі професори, академіки? Що, скажімо, згубив на майдані Незалежності відомий учений-фармаколог, академік Іван Сергійович? Його дружина? Віддаючи своїм студентам-медикам теплий одяг, гарячу каву, вони там знайшли відчуття одностайності: волю народу топтати небезпечно!
А от пані екс-міністр охорони здоров’я, що нині так турбується, щоб молодь не захворіла на запалення легенів на Майдані, вкупі з нинішнім гарантом, що зробила для цієї молоді як міністр, як законодавець? Замість того, щоб спрямувати кошти на вакцинацію, закупівлю ретровірусних препаратів від СНІДу, вона створила штучну організацію «Пульс України» і їздила у далекі й близькі вояжі, агітуючи вибирати Кучму. І що ж дав цей президент за чергових п’ять років свого правління молоді? Право на освіту? Так, на платну освіту. Право на медицину? Так, на платну медицину. Право на верховенство права? І не думав про це. Бо гадав, що тисячі наших висококласних програмістів, які дуже цінуються у світі, поїдуть десь на заробітки, а не вимагатимуть гідної оплати праці в Україні. Бо гадав, раз братам Кличкам добре за кордоном, то вони дбатимуть тільки про себе, а не про Україну. Бо гадав, якщо все можна купити, то українських журналістів і поготів. І вони стануть слухняним знаряддям у руках самозванців від влади. Не стали.
– А ми саме приїхали боронити наш ефір від брехні, кажуть мені бізнесмени із Тального, що стоять на Майдані окремою групою. – Соромно нам, що наш земляк захищає неправедну владу у той час, коли всі чесні журналісти на «1+1» відмовилися дезінформувати людей.
– Хлопці, – звертаюся до них. – Бачу, ви пристойно одягнені, респектабельні, очевидно, заможні нині, невже оце проти брехливого ефіру тільки й приїхали?
– Та що ви! Де там! Ми чесні бізнесмени, але владі невигідно, щоб ми такими були. Перед виборами нас обдерли як липку незаконними податками, різними поборами, а якщо ця розбійна влада тепер вгніздиться тут, на Печерських пагорбах, боюся, що вже не половина, а вся економіка буде в тіні, – стверджує Олег Меркулов із Тального.
Просуваючись багатолюдним Хрещатиком, бачу, як бабусі, які, мабуть, переживши війну, і відбудовували цю головну магістраль столиці, несуть у своїх стареньких торбинках термоси із гарячим чаєм, бутербродами і пиріжками для мешканців наметового містечка. Дві жінки у натуральних шубах щойно віддали хлопцям і дівчатам багато теплих шкарпеток. Обидві сказали, що працюють у ДБК №3, одна – начальник відділу кадрів, друга – інженер з техніки безпеки. А тепер ідуть до Центрального універмагу ще купити шкарпеток, а в аптеці – флюколд – від застуди.
Прямо навпроти виходу з метро на станції «Хрещатик» стоять намети «Львівтеплоенерго», далі – хлопці з Рогатина, Тисмениці, Калуша…
– Ми вже тут одинадцять днів, – кажуть вони. – І не підемо, поки правда не восторжествує.
Пізно ввечері вдома пролунав телефонний дзвінок: хлопець із мого рідного села Великих Загаєць повідомив, що на підтримку київським студентам приїхали вони, студенти Тернопільської фінансової академії.
– Де ж ви ночуватимете? – запитую.
– Не хвилюйтесь, кияни дають нам нічліг за 10 гривень. До вас не приїду, у нас дисципліна, і до того ж я – старший у нашій четвірці, – повідомив Коля Захарчук.
У середу цілий день ішов сніг. Він пухнастими копицями влягався на шапки і плечі тисяч людей, що годинами стояли на Майдані. Та коли після виступів Віктора Ющенка, Лесі Ґонґадзе, Володимира Кличка, Руслани, Олександр Пономарьов узяв мікрофон і заспівав Гімн України, чоловіки зняли шапки і всі ми підхопили пісню. За кілька годин над Майданом двічі на кінчиках пальців піднятих рук пропливало знамено із написом «Так! Ющенко!» Кожен намагався доторкнутися до нього, як до святині. Так гуртується народ під омофором Пресвятої Богородиці, охоронительки нашої. Так освячується нація.