Анатолій ГНАТЮК: «Я йду на сцену, наче на побачення»
Прізвище Гнатюк у багатьох асоціюється зі сценою, музикою, піснею. І щонайперше в уяві постає прикарпатський невгамовний соловей народний артист України, лауреат Шевченківської премії Дмитро Гнатюк, який українською піснею зачарував увесь світ. Покоління 70-х мало свого Гнатюка – «барабанщика» Миколу – такого ж ліричного й співучого, як його попередник. А віднедавна на слуху в людей ще один Гнатюк – Анатолій, актор Національного драматичного театру імені І.Франка, телеведучий і співак. Саме він і є сьогодні нашим гостем.
Мама хотіла, щоб став головою колгоспу
У селі Немирівці, що у Старокостянтинівському районі на Хмельниччині, немає неспівучих людей. У кожній хаті – свій артист, свій талант. А в гнатюківській – одразу двоє, і не які-небудь аматори клубної самодіяльності, на найвищій українській сцені виступають.
– Наша мама не вельми прихильно поставилася до того, що старший брат Микола став артистом, – розповідає Анатолій. – Усе казала, що музика – то не чоловіча робота. Бо вона їй добряче допекла.
Мала чоловіка – весільного музику, без якого не обходилася жодна гулянка. А там, де весілля, там файні дівчата та молодиці. Стала ховати від чоловіка інструмент, одного разу трубу запхнула під стріху. Як не шукав, а не знайшов. Таким чином відбила Василеві охоту до музики. А ще батько в дитинстві виступав на сіль-ській сцені, декламував довжелезного вірша Павла Тичини на одному диханні. А коли, закінчуючи, намагався хватанути повітря, знепритомнів. От тобі й артист. Ці веселі бувальщини він не раз розповідав синам.
– Ми усі дуже сміялися з татових невдач, – згадує Анатолій. – І водночас мені було трохи сумно і шкода тата, може, він і став би великим артистом?..
Василь Гнатюк був майстром в іншій справі – все життя сіяв хліб на землі (працював агрономом), умів збудувати хату, був неабияким теслею, пасічником. Коли підросли сини, не перечив, якою стежкою мають йти. Отож старший Микола став співаком, а невдовзі й молодший вступив до театрального інституту. У душі тішився за синів. А мама, вчителька початкових класів, плекала надію, що бодай менший не зароблятиме на хліб насущний на сцені. Дуже хотіла, щоб він став головою колгоспу: навів лад у господарстві та вивів із села пияцтво. Анатолій, як і брат, обрав долею сцену.
Краще олівець у руці, ніж лебідь у небі
Акторський талант (а від нього нікуди не сховаєшся) в молодшого Гнатюка виявився доволі рано. Якось у сільському клубі на Новий рік зібралося народу, що не проштовхнутися. На перших лавках – дітлахи, серед яких був і маленький Толя.
– Я дивився на сцену, наче на диво, – згадує актор. – Ніби на ній світиться не лампочка, а сонце. І коли запропонували дітям вийти на неї і прочитати віршики, я одразу став у чергу.
Маленьким артистам дарували іграшки – пластмасового лебедя. Та коли виступив Толя, лебеді закінчилися і йому вручили олівця. Хлопчик розгнівався, розплакався і жбурнув олівець на сцену: «Я хочу лебедя!». Цей акторський дебют він запам’ятав на все життя і зробив для себе висновок, що все-таки краще у руці олівець, ніж лебідь у небі. А успіх сам по собі до людини не приходить, навіть якщо у неї талант від Бога.
У театрі імені І.Франка Анатолій Гнатюк дебютував у ролі кума в «Конотопській відьмі». Молодого актора зразу вподобали глядачі. Веселий, дотепний, співучий. Що не роль – то успіх. Амплуа комедійного актора невдовзі стало його візитівкою. Він запам’ятався глядачам у «Мартині Борулі», «Пігмаліоні», «Ревізорі», «Коханні у стилі бароко» і звичайно «За двома зайцями». Голохвастов – це його чи не найкраща з останніх ролей.
Не один, а з піснею
Віднедавна ми частенько бачимо Анатолія Гнатюка на телебаченні і на естраді. Ще на початку 90-х у парі з товаришем Сергієм Калантаєм вони створили чудовий гумористично-естрадний дует «Лис Микита», який з успіхом виступав в Україні й навіть став лауреатом конкурсу артистів естради в Ужгороді. Але три роки тому товариш виїхав за кордон і на естраді залишився лише Анатолій. Та не один, а з піснею. Колись його вчитель музики пророкував, що він обов’язково заспіває на сцені. І як у воду дивився. Спершу ми почули чудовий дует братів Гнатюків: «Ой, смереко», а незабаром Анатолій виступив як соліст. Остання його робота – пісня А.Горчинського «Троянди на пероні».
– А що привело вас на телебачення? – поцікавилася у свого співрозмовника.
– Телестудія Лото «Забави» – це своєрідна сцена, – пояснив актор. – На ній мене найбільше приваблює живий ефір, який не можна уявити без імпровізації. Я цілу годину спілкуюся з глядачами, і це для мене величезна насолода. На сцені завжди хвилююся, наче на побаченні. І на цій також. Щоразу маю грати свою роль по-іншому: незаштамповано, жваво, весело, інакше глядач мене не сприйматиме.
– А самі пробували грати в лото «Забаву»?
– Й не раз. Кілька разів закреслював навіть по одній горизонталі й вигравав 5,7,4 гривні. До мільйона не дотягнув. Це такий адреналін!
– Ви азартна людина?
– Я азартний, але не у великих масштабах. Узагалі поза сценою я спокійний. У житті не люблю бути артистом – говорити гарно, пафосно чи надміру веселити публіку за столом. Але гарну пісню, дотепний анекдот завжди маю при собі. Мої батьки навчили мене бути простим і ніколи не дерти догори кирпи.
– Спробував себе актор і на знімальному майданчику – знявся у двох серіалах: «Сьогодні і завжди» та «Госпожа удача-1». А рік тому Олександр Денисенко запросив його на кіностудію імені О.Довженка і запропонував знятися у повнометражному фільмі «Троянський спас». До речі, його прем’єра відбудеться цієї неділі, 14 листопада, о 18-й годині, у Будинку кіно.
– Інколи почуваю себе, як рибалка з вудочкою біля річки, – розповідає Анатолій. – Ніби непогано клює, та я відбираю лише великі карасі, а маленькі назад кидаю у воду. Стільки цікавих ролей хотілося б зіграти у театрі, але вибираю те, що найбільше лягає на душу.
Де п’янкі споришеві стежки
Анатолій з трепетом розповідав про своє Поділля, рідну батьківську хату, яка так часто йому сниться. З неї він узяв із собою все найкраще: мамину ласку, батькову науку, любов, затишок і кілька дрібничок із далекого дитинства. У його київській квартирі є глечик, у якому Гнатюки зберігали мед, настінний годинник з гирями, який вже давно стомився відлічувати час, а нещодавно знайшов маленьку рибку із сервіза, який колись прикрашав мало не кожен сервант у місті й у селі. Це все має стільки дивовижного тепла, як і дерев’яні меблі, що самотужки змайстрував (талант теслі від батька, либонь).
– Я напевне таки господар, хазяйновитий чоловік, – сміється. – Приємно себе похвалити. Змайстрував дерев’яне ліжко, кухонні меблі, розписав вітражі у шафах.
– Ексклюзив від Гнатюка?
– Авжеж.
І цієї миті заспівав його телефон. Анатолій домовлявся, коли завезуть йому цеглу.
– Оце задумав трохи розбудувати свою заміську резиденцію – дачу, – пояснив. – Люблю почуватися господарем і на природі.
Анатолій тут порядкує з весни до пізньої осені. Із тесаних брусків, які купив на ринку, і гілок, що залишилися після розчищення дерев, зробив двоє ліжок. Дивовижний стіл, і два стільчики недавно з’явилися у хатині.
– Уже маємо на чому сидіти із сином Богданом, – жартує. – Ще треба витесати стільчик для дружини.
– А де ж гостей посадите?
Їх я приймаю зазвичай під шатами дерев. Наготую шашликів, куплю пива та й кличу всіх на гостину. Люблю гостей приймати, надто коли за столом збирається рідня – на Новий рік, Різдво, Великдень.
– …І на день народження?
– Своїх іменин я не люблю, а от мамині, синові, дружинині, братові. Дякую Богові, що вони у мене є.
У акторів дивна робота: коли всі відпочивають, вони працюють. А вихідні мають посеред тижня чи у понеділок. Зазвичай Анатолій не сидить у місті – їде на дачу, де так любо та мило йому, наче у батьківському домі. Тут менше асфальту, а більше споришевих стежок, які так щемно лоскочуть душу і серце. Пройдешся босоніж по росах й не тільки заспіваєш: «Я придумав собі крила», а й мовби духовно вивищишся.
Я подякувала Анатолієві за цікаву розмову. За годину він мав вийти на сцену у своїй улюбленій ролі Голохвастова.
– Так. Без хвилювання не можна виходити на сцену. Інакше ти не актор, а просто заробітчанин. Я хвилююся, отже, я люблю.