Убік від «Буревісника»…
Михайло Прилуцький, відомий український журналіст, а крім того, неабиякий любитель і збирач старовини (біля озера на Оболоні, наприклад, йому пощастило знайти глиняний календар часів Трипілля), залюбки показує свою колекцію гарних житомирських кременів. Родом він із Коростишівського району, і знає місця, де кремінь у вигляді конкрецій – великих і малих – виходить на поверхню. Коли я повідав йому про кар’єр у Пенезевичах, Михайло Антонович із властивим йому гумором сказав: «Ого! Дві години електричкою! Навіщо так довго і далеко їхати за тим, що можна побачити на станції метро «Університет»?»
Природно, такі слова не могли мене не зацікавити. Як з’ясувалося, я не мав і гадки про те, що знає багато хто з киян. Адже про це маленьке диво писала свого часу наша газета. Та й без журналістського втручання колекціо-нери зі стажем обізнані з палеонтологічною дивиною київського метрополітену. Трохи убік від бюста Максима Горького в підземному вестибюлі станції метро «Університет», на полірованій поверхні облицювального каменю чітко видно дві спіралі – більшу і меншу. Камінь розрізали так, що скам’янілі черепашки двох амонітів розітнуто навпіл – навмисно так не розітнеш! Хоч вивчай по них внутрішню структуру цього викопного головоногого молюска, що вимер, як і динозаври, наприкінці мезозою.
Амоніти! Ще до нашої першої поїздки до гранітного кар’єру вони були предметом наших збирацьких мрій і сподівань. Тому розчаруванню моєму не було меж, коли фахівці Київського палеонтологічного музею, яким я показав знайдені в Пенезевичах ядра скам’янілих черепашок, визначили їх як гастропод (равликів) юрського періоду. Утім, пізніше в кар’єрі було виявлено й викопні черепашки інших видів, зокрема двостулкових молюсків, а також брахіопод (плеченогих). Не було лише типових представників мезозойських морів – амонітів і белемнітів.
Це дивувало. Пояснень може бути кілька. Велика кількість стародавніх равликів і плеченогих свідчить про те, що за доісторичних часів тут була прибережна зона. Можливо, невеликий архіпелаг. Це підтверджують і поодинокі знахідки фрагментів скам’янілого дерева. А що таке берег? Це прибій. У Москві палеонтологи забракували більшість наших експонатів через їхню обкатаність – розбийте звичайну пляшку на березі Дніпра (хоч цього і не слід робити!) і за кілька років її осколки перетворяться на гальку. Черепашки амонітів мали надзвичайно тонкі стінки. За безліч років прибій перетворив їх на порох. Це одне припущення. Може бути й те, що шар стародавнього життя, на сліди якого ми натрапили, охоплює період, коли головоногі молюски – амоніти і белемніти – відійшли у «затінок еволюції» (буває й таке!).
І все-таки, гортаючи одне з ілюстрованих науково-популярних видань, несподівано для себе я виявив там дуже архаїчний вид амоніта, якого і амонітом язик не повертається назвати. Зображення його було тотожним тому, яке ви бачите на знімку вгорі. Згодом я відкопав у кар’єрі й більший екземпляр, хоча й відчутніше обкатаний і деформований тим самим прибоєм.
Тож піймали ми все-таки невловимого амоніта – родича того, який сусідує в київському метро з «буревісником революції».