Чорнобривці з рідної землі
Ця миловидна, не по літах молода й бадьора жінка, причарувала мене одразу. Є ж на світі такі люди – зустрінешся з ними лиш поглядом, і цього цілком досить, аби пройнятися до них повагою, шанобою, любов’ю. Їхнє енергетичне поле – суцільна доброзичливість, щирість, фантастична сонячність і порядність, заколисує до нестями, очищує душу. Коли Зінаїда Василівна Свідзинська- Ілляш переступила поріг мого редакційного кабінету, у ньому вмить посвітлішало, хоча за вікном блукали вечірні сутінки.
Маленька галузка великого роду
Уже не один десяток літ Зінаїда Василівна мешкає у висотному будинку у великому столичному місті, але якась невидима сила тягне її у рідне село Петрівське (колись воно називалося Юшків Ріг) Таращанського району, до тієї землі, звідки бере початок її великий славний рід.
– Доля моїх найближчих предтеч складалася тяжко і сумно, – розповідає неквапом. – Дідусів й бабусів своїх не пам’ятаю: одних скосив тиф у 20-ті, інші померли від голоду у 33-му. Зі слів мами та тітки Явдохи лиш знаю, що усі були добрими господарями на своїй землі – на все село майстрами.
І батька свого не пам’ятає, бо ж ніколи не бачила його. Коли Василь Свідзинський пішов на фінську війну, його діти були крихітками: Іванові минув рік, а Зіні – 6 місяців. Не встиг прийти додому й засіяти ниву (трактористом працював у колгоспі), як покликали на Другу світову. Звідти й не повернувся – зник безвісти.
Сирітське життя гірке, як полин, а у повоєнні роки й поготів. Мати, залишившись удовицею, обігрівала дітей як могла. І дуже тішилася, коли її Зіночка з 1 класу стала гордістю школи – відмінниця, перша артистка у художній самодіяльності. І хоч виходила на сцену у старенькій чорній сатиновій спідничці й тітчиній блузочці, яку та привезла з Німеччини, їй плескали в долоні найбільше. У десятому класі Зіна претендувала на срібну медаль – мала в атестаті одну-єдину четвірку з російської мови. Але вдовиній дочці вона не дісталася. І до театрального інституту після школи не прийняли, бо ж не мала нікого «пробивного» за спиною.
Доля закинула її аж до Одеси, де успішно закінчила культпросвітний факультет і через два роки повернулася на рідну Київщину. Познайомилася з дуже вродливим і молодим Степаном Ілляшем, вийшла заміж, народила сина Валерія. Невдовзі переїхали жити до Києва.
Навчаючись у школі, вона над усе любила співати й декламувати вірші. Якось тітка Явдоха обмовилася наче ненароком: «Ти так гарно декламуєш, а чи знаєш, що у нашому роду є свої поети? Твій дід Володимир Свідзинський був славним поетом».
Талант розтанув у воєнному диму
Словам тим десятирічна дівчинка не надала особливої ваги, хоча в душі дуже пишалася. І лише порівняно недавно, коли в незалежній Україні стали відроджувати й повертати із забуття імена славних синів її, Зінаїда Василівна підняла архівні документи своїх предків і дізналася, що вона насправді є внучатою племінницею поета Володимира Свідзинського. Він був, вочевидь, одним із найосвіченіших в її роду – мав вищу освіту (закінчив Київський комерційний інститут). А писав такі ліричні вірші, які можна співати.
На початку Другої світової війни поет загубився у вирі подій – розтанув у воєнному диму, помер на 56-му році життя. Його поезіями зачитувалися Василь Стус, Іван Дзюба.
– Коли 1995 року Петро Перебийніс привіз із Канади збірочку його поезій, які прочитали по радіо, я не сумнівалася, що то вірші мого діда, – розповіла пані Зінаїда. – Він не здобув слави і визнання за життя свого.
Але нині це ім’я знають в Україні – діти вивчають його творчість у школі, а Ліга українських меценатів встановила творчу премію В.Свідзинського, першим лауреатом якої стала поетеса і журналістка Світлана Короненко.
Щоб вклонитися татові на його могилі
Усе життя Зінаїда Василівна мріяла хоча б уявити, яким був її тато. На жаль, від нього не залишилося жодної пам’ятки – листів із фронту не писав, бо був, як і мама, неписьменним, а єдина фотографія зотліла від сирості у рамі на стіні. Лише повідомлення з Москви про те, що Свідзинський Василь Маркович значиться у списках померлих 16 лютого 1945 року. Воно вселяло в неї віру й надію, що десь на землі є батькова могила. Отже, треба її знайти. І вона шукала – довго, терпляче, наполегливо.
У 90-ті роки із групою колег і однодумців, які захоплювалися народною медициною, пані Зінаїда побувала за кордоном – у Будапешті, Братиславі – і намагалася вести там пошуки. Коли раптом їй надійшло чергове повідомлення із військового архіву з Підмосков’я про те, що солдат Василь Свідзинський похований у братській могилі у місті Мосбург неподалік Мюнхена. До пошуків долучився син Валерій, який на той час працював у Комітеті держбезпеки.
Як з’ясувалося, у Німеччині існує Народна спілка, яка з’ясовує імена загиблих воїнів, впорядковує, доглядає їхні могили. Її членом був і Артур, який досить непогано знав російську мову. Невдовзі від нього надійшло запрошення.
– Через 49 літ я знайшла могилу свого тата, – не приховує сліз пані Зінаїда. – Це було так хвилююче і радісно, не могла дочекатися, коли сяду в літак у Борисполі.
У далеку Баварію вона везла з України пригорщ землі, окраєць хліба, старовинну іконку Божої Матері і пучок чорнобривців у банці з водою. На цвинтарі швидко знайшла гранітну плиту, на якій було викарбувано німецькою мовою, що у братській могилі поховано 841 воїна зі Східної Європи.
Наразі вона знову збирається відвідати татову могилу. Неблизький світ, але дуже хочеться ще раз вклонитися, привезти йому чорнобривців з України. Отримати візу – непроста річ, але вона, я впевнена, доб’ється її.
Ганнуся звеселяє світ піснями
– Мені пощастило в житті на хороших людей, – наголошує вона. – Стільки бар’єрів, перепон траплялося на моєму шляху, що можна було впасти й не підвестися чи просто заблукати. Тож як нині мені не допомогти тим, кому на п’ятки біда наступає.
Зінаїда Василівна вже 20 років зцілює людей. Колись у її роду була знахарка (прабабуся по маминій лінії), яка лікувала травами і словом. Прожила 104 роки. Цей Божий дар передався й пані Зінаїді. Вона вилікувала свою свекруху від тяжкої недуги – бронхіальної астми. Багатьом повернула віру і радість у життя.
Якось дізналася, що семирічній Маринці Гаврилюк із села Обіходи Житомирської області лікарі поставили діагноз: зупинення гормону росту. Дівчинка пережила чорнобильське лихо і, хоч сім’я переселилася у херсонські степи, недуга прогресувала.
– Скільки порогів довелося мені оббити, щоб допомогти цій дитині! – згадує Зінаїда Василівна. – Але немарно: за два місяці дівчинка підросла на 25 сантиметрів. Нині вона навчається на фармецевтичному факультеті.
Із вдячністю згадує цю жінку і Ганнуся – дівчинка-соловей. На її сім’ю раптово звалилося лихо: загинув тато, померли брат, бабуся. І тут їй запропонували путівку до Закарпаття, за яку треба було заплатити трохи більше як сто гривень. Де їх узяти?
Зінаїда Василівна склала свою й чоловікову пенсії і відправила Ганнусю на літо у Карпати. А в тей час там якраз дозріли черешні. Діти купували фрукти, лише Ганнуся слину ковтала. Одного разу вона пішла на ринок і почала співати, так красиво, що перехожих зачарувала. І заробила таким чином аж на відро черешень, якими пригостила усю групу. Нині Ганнуся навчається у студії хору імені Г.Верьовки. Своїми піснями дивує не лише Україну.
Повернувшись з Німеччини, Зінаїда Василівна пішла в Український фонд миру і запропонувала: «Хочу допомагати вам». Її там не зрозуміли. Шкода. Таких людей, добрих, щирих, безкорисливих нині не вельми багато. Наразі більше в моді прагматизм.