Два тайми, два герої… І один переможець!

«ШАХТАР» (Донецьк, Україна) – «СЕЛТИК» (Глазго, Шотландія) – 3:0 (Матузалем, 57, 62, Брандау, 78). Лаштувка, Баркауан, Тимощук, Матузалем, Вукич, Воробей (Брандау, 75), Стойкан, Агахова (Срна, 82), Левандовський, Рац, Марика (Дуляй, 46), тренер Луческу – Маршалл, Макнамара (Макманус, 31), Бальде, Пауліста (Макгіді, 71), Саттон (Уоллес, 46), Хартсон, Агат, Леннон, Ст.Петров, Варга, Камара, тренер О’Ніл. Арбітр Теммінк (Нідерланди). 25500 глядачів.

Два несхожих тайми відбулися в Донецьку, і чудово, що вирішальним виявився саме другий, беззаперечно виграний нашою командою. Бо до перерви «Шахтар» мав дуже непереконливий вигляд. Так, підопічні Луческу майже безроздільно володіли ініціативою та територією, накочуючи хвилі швидкісних атак на ворота гостей, проте реальна гострота виникала, як правило, у штрафному майданчику господарів. І причина не в тому, що комусь таланило, комусь – ні. Просто «Селтик» грав у свій футбол, що базується на клубній ідеології, а футболістів «Шахтаря» так і не вдалось об’єднати загальною ігровою ідеєю. З’ясувалося, що фірмовий стиль кельтів узагалі не підвладний часу: від нашого найпершого побачення з флагманом шотландського футболу минуло майже чотири десятиліття, однак у Донецьку він постав абсолютно таким же, як і в другій половині 70-х років минулого століття на центральному київському стадіоні. Щільність і міцність оборонних редутів, уміння виконавців раціонально взаємозамінювати одне одного в найпотрібніший момент і їх виняткова здатність витримувати будь-які навантаження виокремлюють «Селтик» з гурту континентальних грандів, і ці якості команда О’Ніла продемонструвала й на полі донецького регіонального спорткомплексу «Олімпійський». Натомість гірники до перерви почувалися незатишно в звичних умовах не в останню чергу тому, що їхній наставник помилився з вибором складу і тактики. Луческу, наче піддавшись магії української традиції, задіяв у старті трьох форвардів. Але трійка гравців атаки в Сабо та Блохіна мотивувалася конкретним опонентом і конкретним стратегічним завданням: у матчах з «Байєром» і збірною Грузії можливий «швидкий» гол означав, що суперник буде змушений вдатися до масованих атакувальних дій у відповідь і мимоволі оголить свої тили. А розраховувати на подібну авантюру від «Селтика» принаймні наївно: кельти, як правило, не поступаються ігровими принципами навіть за екстремальних обставин. І тому вже в дебюті стало зрозуміло, що Луческу таки помилився: Воробей, Агахова та Марика не знали, що і де кому робити, або діяли так, як історичне тріо з глібовської байки – перебираючи всі зусилля на себе. Зате в середині поля, де гості переважали кількісно та якісно, донецьким футболістам довелося насправді сутужно: попри титанічну працю Тимощука, стратегічно важливий плацдарм контролювали шотландці, час од часу використовуючи його для дуже небезпечних набігів на володіння Лаштувки. На щастя, Луческу не лише зрозумів, що помилився, а й усвідомив, як можна виправити помилку без особливого ризику. Дуляй не лише зміцнив позиції «Шахтаря» в центрі поля, а й став тим виконавцем, од якого й виходив надалі наступальний порив української команди. Щоправда, став той порив результативним не лише з цієї причини. «Селтик», утративши трьох стрижневих виконавців через травми ще до матчу, залишився без двох з тієї ж причини в звітному протистоянні. Звісно, він аж ніяк не «розсипався», контратакуючи не менш активно, ніж до перерви, проте вихід юніорів замість Саттона та Макнамари безслідно не минув… У другому таймі Донецьк насолоджувався бразильською самбою на футбольний лад. І хоча перший гол виявився значною мірою випадковим (ударові Матузалема додав особливості хіба що рикошет од оборонця), зате два других задовольнили і найвишуканіших естетів народної гри… Перемога «Шахтаря» цілком заслужена та закономірна. Крім суто турнірної перспективи (принаймні на третє місце, що гарантує команді участь в 1/16 фіналу Кубка УЄФА, претензії гірників значно реальніші, ніж у «Селтика»), вона висвітлила й перспективу в становленні колективу європейського класу. Бо чи не вперше в новітній історії донецькі футболісти конкретними справами засвідчили готовність перебудуватися тактично саме так, як вимагає перебіг подій. А це таки чимало важить.