Ольга Сенюк – «скандинавка» на пагорбах Києва
Невисока, рухлива, зі щасливим характером оптимістки (так мені, принаймні, здається) ця жінка вміє легко спілкуватися, вигадливо, як усі галичанки, готувати їжу й облаштовувати житло. Та нині мова про інше – про її щасливий талант перекладачки. Прикро, що імена тлумачів красного письменства у нас знають менше, ніж імена письменників. А даремне.
Так склалося, що за власне дитинство я надолужувала вже разом із сином, читаючи йому... Втім, по порядку.
Принести у світ дитини шедеври світової літератури мовою рідною, закласти основи доброго смаку, вишуканого й водночас надзвичайно природного слова, – значна, без перебільшення, справа. Та ще коли це переклади з мов, які не так часто вивчають у наших краях: зокрема, шведської та норвезької. Отож, була обділена тим, що в моєму дитинстві не трапилися мені книги в перекладах Ольги Сенюк. І коли читала синові «Пепі Довгапанчоха» Астрід Ліндґрен чи «Чудесну мандрівку Нільса Гольгерсона із дикими гусьми» Сельми Лагерлеф або «Диво-капелюха» Туве Янсон, – обоє реагували адекватно, як і належить усім нормальним дітям світу. Ці твори ввійшли в скарбницю світової літератури, відтак і ми прилучалися, читаючи їх добірною українською, – могла перекласти людина не лише з блискучим знанням германських мов і мови рідної, а й з вічним пагінцем дитинства у душі. Водночас до того я знала Ольгу Сенюк (ще не познайомившись особисто) як перекладачку таких поважних (себто, «дорослих») речей, як-от роман Августа Стріндберґа «Червона кімната», повістей Пера Лагерквіста, оповідання Джерома Девіда Селінджера, творів Тура Хейєрдала, Вільяма Шекспіра тощо.
Познайомилися з Ольгою Дмитрівною завдяки її чоловікові, блискучому перекладачеві з німецької Євгену Поповичу. Без перебільшення, кожна нагода поспілкуватися з цими людьми – бенкет духовний, мовлячи високим стилем. Не знаю людей, котрі так, як щойно названі, знали б, відчували, розмовляли українською мовою. І перекладали нею. На превеликий жаль, з Григорієм Кочуром я вкрай мало встигла поспілкуватися, а з Миколою Лукашем не мала щастя бути знайомою.
Якось випала нагода, не так давно це було, разом із Ольгою Дмитрівною кілька днів перебувати у Львові: запросили до журі Форуму видавців. Зібралося чудове товариство. Та я запам’ятала одне: хоч ми там були різного віку, але завше наймолодшою була Ольга Дмитрівна. Що відповідально поставитися до завдання чи пошпацерувати Львовом, що висидіти – в цигарковому диму, у шумі-гамі до пізньої ночі – у знаменитому клубі «Лялька», місці тодішніх молодіжних збіговиськ. Висидіти – бо ж молодняк читає свої тексти, співає свої пісні – то як же від’їжджати зі Львова, не пізнавши, чим там дихають? Ользі Дмитрівні все цікаво, тим-то й молодь любить її і не раз запрошували проводити семінари для перекладачів. Шанують її й у Швеції та Норвегії й у відповідних Посольствах обох Королівств в Україні. Вона дістала належне визнання в цих країнах своїм високим професіоналізмом.
Ольга Сенюк із тієї когорти людей, які звикли все робити на совість: відповідальна й послідовна. Та це аж ніяк не означає, ніби ця жінка – занудливо-«правильна». Цілковито ні! Поспілкуватися за філіжанкою кави, посмакувати ніжний паштет або пиріг, витворені нею (галичанка ж!), мовлячи і про книжкові новинки, що про них вона завжди в курсі, й про модний одяг, і про гостей. Гості, здається, не переводяться в домі подружжя перекладачів. Але розумію: як не прийняти щирих друзів України зі Швеції, Німеччини, Норвегії. Та це ж який клопіт (побутові турботи падають передусім на плечі Ольги Дмитрівни, хоч і Євген Оксентійович не залишається осторонь, знаю).
Не вдаюся тут до літературно-критичного аналізу значного, без перебільшення, перекладацького доробку: це не моя компетенція й не той, зрештою, жанр, що запропонувала. Насамкінець – про привід до написання цих нотаток. Якраз 1 червня Ользі Сенюк виповнюється 75 років. Бодай у найзагальніших рисах можна уявити, що пережила на своєму віку ця людина. Але, перейшовши різні режими й епохи, вона має чисті сумління і руки, не вчинила найменшої кривди ближнім своїм, талановито й самовіддано примножує духовні скарби рідної землі. Це – високий, почесний чин. Хай благословенними будуть Ваші труди і дні, дорога Ольго Дмитрівно! Переконана: багато-багато підписалося б під цим побажанням.