Зцілення піснею
Кавалер п’яти орденів, лауреат багатьох престижних премій, «Людина ХХ століття», Герой України, народна артистка України, Молдови та СРСР, улюблениця публіки Софія Ротару. Її важко застати вдома, в Києві, де вона нині живе: постійні гастролі, робота над новими піснями, кліпами... Але чернівецькій журналістці Марії Вишневській вдалося поспілкуватися із Софією Михайлівною. На жаль, у сумну для нею годину, коли відома співачка приїхала на сороковини по батькові Михайлові Федоровичу до рідного села Маршинців на Буковині, яку вона називає своєю духовною Меккою. Тому й розмова почалася на невеселій ноті.
– Останні сім років у житті вашої родини позначені тяжкими втратами: смерть мами, чоловіка Анатолія, свекрухи. І ось цього року не стало вашого батька. У зв’язку з цим багато різного писали про вас: що втратили голос, що погано із серцем, що вирішили залишити сцену...
– Ще півтора року тому я й справді не знала, як далі жити. Як виходитиму на сцену, спілкуватимуся з людьми, коли поряд не буде мого Толі? Біль втрати заглушила все. Я не тільки не співала, не знімалася, а й не могла навіть з рідними і друзями спілкуватися, бо це лише посилювало горе. Телеграми, співчуття надходили з усіх куточків колишнього Радянського Союзу. Але я ні в кого не просила допомоги. Мене врятували мої діти. І я вдячна синові Руслану, який замінив свого батька, виявивши неабиякі продюсерські здібності. Невістка Світлана виявилася чудовим дизайнером. Завдяки Русланові я познайомилася з молодими українськими композиторами, поетами, твори яких мені дуже сподобалися. Зараз готую з ними новий альбом...
Робота зцілює мене. Але не можна сказати, що я зовсім подолала біль втрат. Сьогодні вчуся жити з думкою про те, що мої батьки і мій коханий чоловік десь там, на небесах, і звідти мені допомагають. Здається, тепер я глибше відчуваю крихкість, а відтак, і цінність людського життя. Я змінилася, стала мудрішою і набагато сумнішою.
– Про вас кажуть: сильна жінка…
– Так. Вмію зосереджуватися і долати будь-які перешкоди, постійно вдосконалююся і борюся з усілякими спокусами. Але водночас, я слабка. Часом так хочеться, щоб хтось поспівчував чи просто був поруч, коли самотньо...
– Стільки людей заздрять зіркам! А от чи заздрите ви комусь?
– Єдине, чому могла б по-доброму позаздрити, – це яскравому талантові. А загалом заздрість – поганий вияв, вона спустошує душу.
– Преса, особливо буковинська, вам іноді дорікає, що співаєте переважно російські пісні та й працюєте більше в Росії, а це, мовляв, не личить українській зірці...
– Хай би влада ухвалила такі закони, які сприяли б українським виконавцям жити і творити і у своїй державі.
– Мало знайдеться виконавців, які б з такою відповідальністю ставилися до репертуару. Схоже, у вас не було жодної «сірої» пісні.
– Пісні відбираю за рівнем їх талановитості, до якого мене привчили твори Володимира Івасюка…
– …з яким вас єднала багаторічна творча дружба.
– Івасюк був моїм композитором. Усі пісні, які він написав, одразу ж ставали моїми. Мені нічого не треба було вигадувати, мелодія з першого акорду жила в мені, була моєю, просто і ніжно торкалася струн моєї душі, й вони звучали. Й досі не тільки звучать – живуть у своєму неповторному образі й стилі, які він заклав, запрограмував і визначив своїм самобутнім талантом. Такою, яку мене люблять тисячі моїх шанувальників, я стала завдяки Володиним пісням, створеним на органічному поєднанні народного мелосу із сучасною інтерпретацією. Не знаю, як би склалася моя творча доля, – та й не тільки моя, – якби ми розминулися з ним. Він був одержимий піснею. Івасюк був глибоко переконаний, що наш світ створений для добра і любові. Він знав, що без цієї одержимості нічого значущого не можна створити. Тому працював до самозабуття і любив повторювати афоризм: «Крило стає крилом тільки під час лету». Можливо тому, його пісні стали не тільки для мене, а й для багатьох українських виконавців справжнім надійним крилом у творчості.
Шкода, що такі пісні, які створював Володимир Івасюк, народжуються дуже рідко. Можливо, це і є однією з основних причин того, що у моєму репертуарі мало пісень українських авторів. Деякі автори вважають, ніби пісня стає популярною лише тоді, коли її виконує відомий співак.
– Коли ж вам автори пропонують свої нові пісні, як ви визначаєте, котра з них справді ваша?
– Мені підказує внутрішній камертон, спрацьовує інтуїція. Коли пісня на душу не лягає, я її не беру. А от коли мороз по шкірі або сльози на очах – тоді моє.
Співала й співаю багато хороших і різних пісень. Але щоразу мрію про нову, ще кращу, яка б захопила, схвилювала мільйони людей. Щоб могла сказати про неї словами з «Червоної рути»: «Ти у мене єдина!». Яку співатиму не лише в Україні, всюди, де проляжуть гастрольні маршрути. Як-от «Одна калина». Це – мій дарунок Україні, у щасливу долю якої щиро вірю. Від роботи над піснею і від зйомок кліпу отримала велике задоволення і колосальний енергетичний заряд від спілкування з творчим колективом. Мені було легко і комфортно на знімальному майданчику, – а це дуже важливо для артиста, яка атмосфера навколо нього. І я щаслива, що кінцевий результат не тільки виправдав наші надії й сподівання, а й перевершив їх. «Одну калину» сьогодні можна почути скрізь: на концертах, дискотеках і весіллях.
– За 30 років діяльності ви створили власний сценічний образ завдяки й самобутньому стилю в одязі. Ваш величезний концертний гардероб викликає захоплення навіть у колег-артистів. Чи зберігаєте свої сценічні костюми?
– Не рахувала, скільки їх у мене було, але зберегла всі. Мої перші сценічні костюми – це мистецька цінність, бо їх розшивали бісером і стеклярусом золоті руки буковинських майстринь. Сподіваюсь, що коли-небудь мені пощастить створити музей чи Центр історії української естрадної пісні. Там ці костюми будуть експонатами як складова частина української естради.
– У вас багато всіляких нагород, ви людина дуже титулована. Чи цього досить для повного щастя?
– Для мене щастя – це гармонія. Не уявляю себе без роботи, сина, онуків, своєї великої родини, своїх слухачів. За великим рахунком, я все-таки щаслива жінка. Бо все, про що в юності мріяла, – збулося. Але сьогодні мені дуже не вистачає батьків і коханого чоловіка.
– А про що мрієте?
– Мрію відпочити! Бодай на тиждень вимкнути телефони і не дивитися телевізор. Уже півроку не була вдома. Ось і нині попереду концерти в Одесі та Львові. Після гастрольного туру, в червні, маю відзняти новорічний проект, а вже потім, можливо, й пощастить перепочити.
Марія ВИШНЕВСЬКА, спеціально для «Вечірнього Києва»