Не в затінку пальми Мерцалова

Журналістський фонд Національної спілки журналістів України минулого місяця започаткував цікаву акцію з промовистою назвою «Україна очима редактора». Участь у ній, до речі, можуть узяти не тільки перші особи видань. Отож останньої декади квітня представники близько двадцяти реґіональних ЗМІ десантувались у шахтарському краї. Хтозна з якої причини, але саме з Донеччини організатори заходу вирішили розпочати ознайомлення з вітчизняними теренами. Можливо тому, що «сонце сходить на сході»…

Без цифр не обійтися

Що ми знаємо про Донецьку область? Що це потужний промисловий реґіон, який забезпечує кожну другу тонну видобутку вугілля в Україні, 45 відсотків виробництва чавуну, 47 відсотків – прокату чорних металів, шосту частину сталевих труб, більше половини – коксу, майже чверть – мінеральних добрив, 94 відсотки – видобутку харчової солі, по 20 відсотків – виробітку шиферу, скла, чоловічих сорочок, ковбасних виробів тощо. Переконливо? Авжеж.

Та то все цифри. А вони не завжди відображають реальну картину. В області тридцять шість міст належать до депресивних територій. Проживає в них понад 800 тисяч осіб, а це – шоста частина населення Донеччини.

За сім років ліквідовано 52 нерентабельних вугільних підприємства, до закриття готуються ще п’ять. Щонайменше 16 тисяч вчорашніх гірників треба забезпечити новими робочими місцями. Здійснити це не так вже й просто. Хоча й створюються нові підприємства в Сніжному, Макіївці, Горлівці, кількасот екс-шахтарів працюють на будівництві донецького метро, та, за великим рахунком, гостре питання працевлаштування це не вирішує.

Причини та наслідки

«Наші проблеми, – вважає голова Донецької обласної ради Борис Колесников, – розпочалися не сьогодні, і не із здобуттям незалежності, а з пленуму ЦК КПРС 1981 року, коли на Донбасі, по суті, поставили хрест – було прийнято рішення стратегічним вугільним басейном вважати Кузнецький, тобто Кузбас. Відтоді Донецьк перевели на другу категорію постачання продовольчими товарами, будівництва житла і т.ін. Із розвалом Союзу до вугільних додалися проблеми в галузі точного машинобудування, на підприємствах військово-промислового комплексу.

Останніми роками область намагається відновити колишню славу Донбасу, проте якщо в металургії, машинобудуванні, коксохімічній промисловості вже можна вести мову про реальні здобутки, то, на жаль, більшість хімічних заводів ще простоює».
Не вельми втішною є картина в сільському господарстві. «Однак, – зауважив голова облради, – гадаю, не кращою вона є і в інших реґіонах держави».

Середня місячна зарплата по області становить 637-640 гривень. Як для вітчизняних реалій, рівень – пристойний. А от будують – як у районах, так і в самому облцентрі – мало. 1990 року в Донецьку «під ключ» здавали 900 тисяч квадратних метрів житла. 1991 року мали намір замахнутися навіть на 1 мільйон квадратних метрів, та… Нині щороку зводять лише одну-дві багатоповерхівки. На більше бракує сил чи фінансової змоги? Та ні. Як запевняють тамтешні колеги, нині мало не кожен бізнесмен чи політик середньої руки мріє про апартаменти в столиці, тому й потреби зводити житло в шахтарськім краї немає. Звісно, то жарт. Але, як на мене, досить правдоподібний.

Асамбляж, купаж і… «Шахтар» – чемпіон!»

Щодо шахт, то нам їх так і не показали. Натомість одразу ж після прибуття на донецьку землю численну делегацію доправили на Артемівський завод шампанських вин. Вочевидь, щоб враження від побаченого були більш іскристими та рожевими.

Хоч і не належу до великих шанувальників шипучих напоїв, проте відвідини Бахмута (так місто називалось до 1924 року, поки рішенням Раднаркому УРСР його не перейменували на честь товариша Артема, він же більшовик Федір Сергєєв) змусили переглянути систему цінностей – заповажав…

Артемівський завод унікальний. Бо де і ще є такого ж профілю підприємства, які виготовляють продукцію на 25-гектарній площі під землею – в гіпсових штольнях? Найглибша точка – 97 метрів од поверхні. Вже лише факт цей вражає. Гіпсові виробки дають змогу утримувати стійку температуру – взимку і влітку стабільно +12 – +15°С. Щороку до святкових столів споживачів од артемівців надходять 9 мільйонів пляшок шампанського, виготовленого за класичною, тобто французькою технологією. Виявляється, є ще й прискорена, коли вторинне насичення вуглекислим газом здійснюється упродовж трьох-шести місяців. Класична ж технологія потребує одного-трьох років. У країнах колишнього Союзу є лише чотири заводи, які виготовляють «класику» – по одному в Росії та Молдові, Новий Світ у Криму та Артемівськ.

На підприємстві в одну зміну працює 600 осіб, 60 відсотків становлять жінки. 80 відсотків виноматеріалів закуповують у Криму, решту – в Миколаївській, Херсонській та Одеській областях. Як запевнили фахівці, для високоякісного шампанського (а іншого в Артемівську просто не роблять) годяться такі сорти винограду: аліготе, рислінг, сапераві, совіньйон, каберне, шардоне, пено.
Проектна потужність заводу становить 13 мільйонів пляшок на рік. Проте досягти такої позначки ще не вдавалося. Найбільше – 12 мільйонів пляшок – виготовили… 1985-го. Пригадуєте, що то був за рік? Сімнадцятого травня 1985 р. Михайло Горбачов видав свій відомий антиалкогольний указ. Нині кожна п’ята пляшка шампанського знаходить адресата за кордоном – у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Бельгії, Ізраїлі і навіть у США. Перед новорічними святами надходять замовлення із Казахстану та країн Прибалтики.

Нам іще багато чого розповідали – і про те, яку кількість атмосфер має витримати пляшка за хвилину, і про асамбляж, купаж, тираж і навіть дегаржаж… Усе переповідати немає сенсу, бо розгадати справжню таємницю виготовлення цього іскристого трунку мені так і не вдалося. Та й що його розгадувати – пити треба.

Наступним етапом нашої мандрівки стала спортивна база футбольного клубу «Шахтар». Зайве й казати, як у Донбасі пишаються своєю командою, а керівництво клубу – ще й своєрідною візитівкою – спортивною базою. Показати справді є що – доглянута 43-гектарна площа, на якій зручно розмістилися кілька корпусів, дві котельні, дев’ять футбольних полів, два з них – із штучним підігрівом, з освітленням до 400 люкс, а посередині цієї оази – ставок, де гордовито плавають білі й чорні лебеді. Ідилія та й годі. Скільки сюди вкладено і планується ще вкласти, знає лише одна людина – президент клубу Ринат Ахметов. Інфраструктура ФК «Шахтар» і справді європейського рівня – пора вже й команді зазіхнути на нові висоти.

Побували ми ще й на кондитерській фабриці «Київ-Конті». (Щодо назви – до Києва вона не має жодного стосунку, а Конті – це звичайнісінький набір літер, який нічого конкретного не означає.) Однак оскільки солодкого не їм, то й не втомлюватиму читачів описом виготовлення шоколадних батончиків чи грильяжних цукерок. Зазначу лиш, що на підприємстві нещодавно ввели якусь надсучасну лінію, яка дає змогу виготовляти ну дуже смачну (так мені розповідали) продукцію, яка має величезний попит навіть за межами нашої країни.

«Необов’язкові» спостереження

Блукаючи Донецьком, натрапив на вулицю… Юхима Звягільського. «Невже помер?» – подумалось. Та ні, то, виявляється, донеччани ще за життя таким робом вшановують достойних людей. Он, перед палацом «Юність» пам’ятник Кобзону спорудили. На зустрічі з головою облради Борисом Колесниковим журналісти поцікавилися, з якого це дива вулицю назвали на честь Юхима Леонідовича. Відповідь керівника депутатського корпусу області: «А чому нікого не дивує, що у Львові є вулиця Джохара Дудаєва? Щодо Звягільського, то, знаєте, він стільки зробив для міста, що…» Якщо йти за цією логікою, то в Донецьку давно вже мали б з’явитися проспект Януковича чи бульвар Ахметова. Адже ці особи, либонь, теж чимало зробили і для обласного центру і для всієї Донеччини. Той же Ринат Леонідович побудував у Донецьку перший п’ятизірковий готель, «Донбас Палас» називається (на фото). Є на що подивитись, їй-Богу.

Журналістську братію, щоправда, поселили в іншому готелі  – де на весь поверх немає жодного телевізора чи бодай радіоточки. Що діється в «позадонецькім» світі, можна було дізнатися лише з газет (найближчий кіоск – за п’ять кварталів од готелю).
Щодо газет. Знайти бодай одну україномовну виявилося вельми проблематично. Що, за великим рахунком, і недивно. Бо, як стверджує Борис Колесников, в області проживає 87 відсотків рсійськомовного населення. Та й узагалі, за його словами, «разговоры о государственном языке отрывают людей от реальной жизни, забивают им мозги. Если ВВП Украины вырастет в 4-5 раз, то исчезнут и серьёзные противоречия между украинским и русским языком».

У російськомовній газеті «Донбасс», у редакції якої ми побували, з’явилася тематична сторінка «Українознавство». Там надибую лист обуреного читача В.Артющенка з міста Докучаєвська: «Кто читает на украинском языке, тот пусть и выписывает украиноязычное издание, а я буду выписывать газеты только на русском языке. Сам я украинец, родился в Украине, все мои предки жили в Донбассе, а это, как известно, русскоязычный регион. Поэтому я голосую за русский язык! Если в газете «Донбасс» будет украинский язык, я отказываюсь её выписывать». Завершується допис патетичним: «Чтобы быть достойным своей страны, будь достойным сам!» Краще й не скажеш.

Кілька слів про вивіски, рекламні щити, бігборди. Частина з них – на «общепонятном», частина – українською. За яким критерієм то все зроблено – судити не берусь. Доброзичливці охоче показали бігборд майже у самісінькому центрі міста, де кілька місяців тому красувався лідер «Нашої України» в нацистській формі, тепер там реклама оковитої із закличним: «Будьмо!»

Замилувала назва салону краси – «Хохлушка». А от розливайки «Москаль» чи пивбару «Кацапура» так і не знайшов. Зате, коли проїжджали Горлівку, око вихопило крамницю «Русский каравай». Це, певно, з огляду на торішню продовольчу кризу, коли свого зерна забракло, але з таким же успіхом буханці можна вважати й казахстанськими.

Вояж завершився. Звісно ж, шкода, що не довелося потрапити в забій і розпитати гірників про реальне життя-буття, як воно насправді їм ведеться. Що ж, можливо, така нагода випаде, коли численні загони з Донбаського краю вкотре будитимуть столичну тишу дружнім гуркотом шахтарських шоломів. Шкода, що симпатичному «Шахтареві», принаймні цього сезону, схоже, не бути чемпіоном. Та найбільший жаль мене бере, що так і не знайшлося часу, щоб відвідати останню в Донецьку школу з українською мовою викладання, яку тамтешні функціонери на прохання «общественности» перепрофілювали в російськомовну

Київ – Донецьк – Київ