21 квiтня 2004 року, середа №58 (17244) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ УКРАЇНА СВІТ ПОДРОБИЦІ ДОВКІЛЛЯ ОСВІТА СЛОВО КУЛЬТУРА ЖИТТЯ-БУТТЯ СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 ЖИТТЯ-БУТТЯ
21.04.2004

Надія Забужко: Доньку захищала на рівні ЦК


Якби я була чоловіком, то закохалась би в цю жінку. Коли вперше побачила її в київському натовпі – подумала: в іншій країні ця жінка була б окрасою престижних салонів. Передусім своїм розумом, дотепністю, артистизмом. І ще збагнула: її донька Оксана Забужко – на всі 200 відсотків – та сама порода.

«Світла жінка»

Оксана Забужко – одна з найвідоміших українських письменників, – донька Надії Яківни. Ровесниці цієї жінки мають схожу долю. Голодомор, репресії, війна... Та не всі мають таку людську гідність, як вона. Стати на прю із Системою (з великої літери – не з поваги, звісно), ризикуючи власним життям,  майбутнім доньки... Чи навпаки – якраз у тому і сенс життя?

Сиджу в колишній комунальній кімнатці (і оце – житло для трьох?), слухаю усний роман  Надії Яківни. «А чому б вам не написати про все це?» – запитую. Тим паче, що пером ця жінка таки володіє: скоро вийде її книжка «Про казки і казкарів». Усе немає часу! А ось давати дітям уроки української мови, звісно, є коли. Шляхетна справа! Тим паче, що Надія Яківна – справді чудовий фахівець: недарма тривалий час вважалася найкращою вчителькою рідної мови у Луцьку. Коли це було? Давно. Після Луцька був Київ, море запалу і бажання працювати. Але комусь ця жінка заважала. Разом зі своїм чоловіком і ще зовсім маленькою, з пелюшок талановитою, донькою. Складається враження: Системі не було чого робити, як воювати із цими дивними людьми. Так і було. Хоча, здається, родина Забужків дисидентами себе не вважала. Та мали гідність, відмовляючись від співробітництва з «компетентними органами», бо пам’ятали, яких кревних мали: доброволець УГА та петлюрівський полковник,  батьки, що навчали бути чесними.

Але по порядку. Слухаю молодий голос дивовижної жінки, її енергійні інтонації і жести. Недарма чоловіки, що кохали її, не змовляючись, казали: «Вона – світла»...

«Він був мені судженим»

Після закінчення філологічного факультету Львівського університету – направлення у школу під Луцьком. Але врешті опинилася Надія Яківна у самому Луцьку. 1951 рік, чудова школа, улюблена робота, прекрасні учні: деякі з них досі озиваються до своєї вчительки. Передплачували всі літературні журнали – й українські, і з Москви. Запоєм читали в класі й обговорювали. Артистична, з чудовим голосом (колоратурне сопрано), дотепна. Як не захоплюватися такою вчителькою і її предметом – українською мовою? Просто «зірка»! Кавалери навколо в’ються, та до цього вона звикла ще у Львові. Заміж не поспішає. І ось – зустріч із викладачем Луцького педінституту Стефаном Забужком, якого незабаром звільняють. Уже на другий день колеги-учительки демонстративно відсторонюються від неї. Бо відважилася познайомитися з «націоналістом», який відсидів у таборах.
«Він був мені судженим», – каже нині Надія Яківна. Їм снилися однакові сни. Читали думки одне одного на віддалі. Улюблене дерево і квітка Стефана Забужка – ясен і гладіолус. А це – символи його обраниці. Вони одружилися. Красива, шляхетна пара, обоє розумні, сповнені запалу, талановиті. Надія Обжирко, вийшовши  заміж за Стефана Забужка, цим підписала собі вирок. «Поламала свою долю», – так, певне, зітхали ті, хто волів сидіти нижче трави, тихіше  за тиху воду...

«Лиш боротись – значить жить»

«Мені пощастило на старті, – сказала в розмові зі мною Оксана Забужко. – Я глибоко переконана, що духовна спадковість – один із визначальних «силових тяжів» людської долі. Знаю свій родовід  до ХVІІ століття... Приходиш до розуміння: твоя родинна трагедія нереалізованості є головною парадигмою історичного буття України».

Забігаючи наперед, скажу: так, батьки Оксани Забужко не реалізували й сотої долі того, чим наділив їх Бог. Але вони дістали чи не найдорожчу сатисфакцію – в своїй доньці. Тим-то боролися за неї, діставшись найвищих кабінетів влади (1977 рік!): ЦК КПУ та республіканського КДБ, до самих «товаришів» Маланчука і Федорчука. Домагалися справедливості  щодо вступу доньки «політично неблагодійних» батьків на філософський (ідеологічний!) факультет Київського університету.

Власне, чому Стефан Забужко був таким небезпечним? На це запитання ніхто не міг відповісти. Пізніше «літературознавці у цивільному» на його настирливі розпитування сказали просто: мовляв, задля профілактики – «чтобы не было базы роста украинского буржуазного национализма». Така собі «зачистка території». Духовно-інтелектуальної. 1948 року студента 4 курсу Львівського університету Стефана Забужка без суду й слідства, нагло вивезли до Читинської області. Вивантажили в лісі у бараки: «На вечное поселение». Добував золото у шахті. На місці намагалися пришити справу. Знайшовся совісний сибіряк: «Слушай, Стефаник, не буду тебя топить...»

По смерті Сталіна його випустили, але недалеко: поїхав «націоналюга» Забужко в Читу, в будівельний технікум. А там міська бібліотека – розкіш для інтелектуала: спадок засланців із усієї імперії. Після реабілітації йому дозволили жити в Україні. Закінчив Львівський університет. Протягом місяця склав екзамени за весь курс: 24 предмети.

Але недремне око стежило. Почалися обшуки (книжки Івана Кошелівця з ФРН таки водились!), виклики в обласне КДБ. Довелося брати  на допити й Оксанку. Тримали там по п’ять годин, а дитина – під опікою ґебіста. Був гуманним, намагався погодувати її. Та вона відмовлялася від усього, крім води. Скаржився колезі: «Купил ей зефир, конфеты – ничего не берет».
Жити в умовах ізоляції, постійного нагляду –  не мед. Та ще  проблеми зі здоров’ям Оксани: їй не підходив вологий волинський клімат. Родина вирішує вибратися з Луцька. Стефан Іванович переїздить до Києва, прописався в Броварах. Два роки – таємні відвідини родини. Розмови – тільки на свіжому повітрі. Нишком розпочинають квартирний обмін  на Київ. Ціла епопея: бо ж за сім’єю – тотальний нагляд. Але світ не без добрих людей. Родина знову разом: у комунальній кімнатці на Відрадному. Та «доблесний радянський суд» (не без допомоги «компетентних органів») постановляє: анулювати обмін. У кого не опустилися б руки, коли Система дихає вогнем в обличчя? Забужки борються. Справа дійшла до Верховного суду. Мета одна – викинути родину за межі Києва. Про цю тяганину можна написати том.  Надія Яківна з пієтетом згадує Михайла Стельмаха, його допомогу. Була ще ціла епопея із захистом дисертацій обох Забужків: вони ж прагли бути науковцями. Та «рецензентами» були ті самі «літературознавці у цивільному».

Оксана Забужко:  «Батько, повернувшись із Східного Сибіру, пройшов сповна всі дев’ять Дантових кіл типового українського інтелігента (та ще й філолога-україніста) своєї доби (обшук і допити в КДБ у 60-х, звільнення з посади у вузі в 1972-му, трагічне безробіття і примусове, з міліцією, «трудовлаштування» вахтером на заводі – а відтак, «з потеплінням», редактором популярних брошур про бліх і цілющі трави) – і все через відмову підписати в одному сатанинському відомстві один жалюгідний папірець, відстоюючи, як він казав, право дивитися в очі своїй дитині...»

«Я напишу двісті листів!»

Дитина виростала обдарованою: читала з 2-х років, писала вірші, вивчала мови не тільки за шкільними підручниками, а на різних курсах (зокрема і на заочних московських). Батьки так виховали доньку, щоб не почувалася закомплексованою через переслідування  і водночас виростала свідомою і загартованою людиною.

Саме тому, коли перед першим вступним екзаменом Оксани до університету стало відомо,  що їй уже виставлена «двійка», Надія Яківна відважується на скандал на рівні ЦК КПУ й КДБ. Цілий детективний сюжет! Ця делікатна жінка погрожує у високих кабінетах: «Я не дозволю занапастити життя доньки! Я напишу двісті листів про ситуацію зі вступом у всі газети СРСР і не відповідаю, коли якийсь із них потрапить за кордон».

 «В активі» Надії Яківни  – 31 відповідь із ЦК КПУ, дві аудієнції (одна з них – 45 хвилин) у Федорчука.

Після складання вступних іспитів Оксану зарахували в університет лише за два дні до початку навчального року. До неї одразу було приставлено два «освєдомітєля»: хлопець закохався, дівчина виявилася порядною людиною. Після успішного закінчення «ідеологічного факультету» в Оксани з’явилися проблеми зі вступом до аспірантури, куди була рекомендована. Вже перебуваючи на межі вічності, смертельно хворий батько звернувся за підтримкою до Петра Тронька. Помер на руках доньки, знаючи, що справи з аспірантурою владнано...

Сім’я жила фактично на платню Надії Яківни. «Але ніхто з нас не мав ні заздрості, ні озлобленості», – зізнається вона.
...Сім годин її розповіді про життя – це багато чи мало? Не віриш своїм очам: ця жінка уособлює  кілька епох, пережила стільки потрясінь – а бачиш життєрадісну, активну людину, що має повне право поважати себе. А з самоповагою в українців сутужно.
На фортепіано Оксани – фото Стефана Забужка. І в образі письменниці вловлюю шляхетні риси батька і матері. За ними трьома бачаться українські роди: один – з Волині, інший – з Київщини. Дід Стефана Івановича по матері був дворянином, батько – заможним хазяїном. А рідні Надії Яківни ніколи не були кріпаками. Всіх перемолола страшна імперія, голодомори й репресії. «Кошмар нації, яка – попри всі її неміряні скарби – не збулася в новітній історії... Комплексу меншовартості в мене ніколи не було – був пекучий жаль, родовий і національно-історичний водночас. І було відчуття жорсткої детермінованості власної долі:  тільки належало її свідомо прийняти» (Оксана Забужко).

Наївний мій висновок: якби всі були такими, як Забужки... І ще одне: материнство – не тільки в тому, аби народжувати дітей. Свідомість, мудрість, гідність – саміі, «з молоком матері», не  передаються. Перш ніж їх передати дітям, треба це мати.

Людмила Василівна Таран




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.