Троянда на зірці

Я йшов на зустріч із Наталією Михайлівною Вітренко як на побачення – з квітами. Вона запізнювалася, ніби засвідчуючи, що ніщо жіноче їй не чуже. А я очікував в одній із кімнаток штабу Прогресивної соціалістичної партії України. «Мабуть, промашку дав, принісши гвоздики?» – подумав, бо звернув увагу, що на прапорі партії троянда на тлі зірки. «Зате з кількістю вгадав», – заспокоїв себе, нюхаючи п’ятірко яскравих квіток.

Мляво-очікувальна атмосфера офісу змінилася тільки-но вона стала на порозі – збуджена, експресивна, голосиста. Простягаючи їй букет, поцікавився, чи гвоздики їй до вподоби?

– А чому ж ні? Вони ж червоні.

– Тут п’ять… Дехто більше шанує сімку – магічне число.

– А я п’ятірку. У школі ж була відмінницею.

Ці вступні запитаннячка вигадав як камертонні, аби визначитися з тональністю розмови. Журналісти не люблять відчиняти двері у свою творчу лабораторію, а я, бачте, відважуюся. Скажу більше: інтерв’ю з лідером прогресивних соціалістів було в мене готове ще до зустрічі з Наталією Михайлівною. Готуючи запитання, я одразу ж давав на них відповіді, тобто передбачав, як вона могла б відповісти. Далі прочитаєте, в чому мої уявлення про цю жінку були стереотипними, а в чому вона виявилася несподіваною. Наперед скажу, що в моє уявне інтерв’ю співрозмовниця внесла суттєві корективи.

Безжальний океан і... ремонт

Хотілося познайомити читачів «Вечірки» з буденною, може, навіть «домашньою» Наталією Михайлівною, бо трибунна Вітренко достатньо відома. Але уникнути політики не вдалося, бо, як ми з’ясували в подальшій розмові, політика – для неї більше, ніж захоплення, більше, ніж робота, вона – її доля. І вдома на дивані з нею, бо ця жінка не може й не хоче залишати її під дверима, як чобітки, чи на вішалці, як пальто.

– Коли нас не пропустили до парламенту, мені в одному з вищих навчальних закладів пропонували кафедру, науково-викладацьку роботу. Постало питання вибору. Зрозуміла, що з політики вже піти не зможу, і це було черговим підтвердженням того, що вона вже моя доля.

Колись в одному з перших інтерв’ю Вітренко сказала, що на цей шлях її підштовхнув випадок. На що її тепер уже покійна мати зауважила: «Наташо, ти не права, до цього ти готувалася з дитинства». І пригадала: хоча у піонерському загоні хлопців вистачало, але Тимуром була вона, дівчинка.

Оскільки політика в родині Вітренків, як член сім’ї, я вирішив з’ясувати, який же все-таки її родинний статус з огляду на те, що політика жіночого роду. Чи вона вірна подруга, чи дратівлива свекруха, чи лагідна донька, а може, зла мачуха? Очікував, що моя співрозмовниця міркуватиме приблизно так: політика, мовляв, – дама непередбачувана, примхлива. Невідомо, коли із яким виразом обличчя до тебе повернеться. Але Наталя Михайлівна подивувалася моїм «жіночим» асоціаціям і відкинула їх. «Якщо тобі кортить філологічних вправ, то в мене знайдуться солідніші порівняння», – мабуть, подумала.

– Я б політику порівняла з океаном. Він може бути спокійним, а може штормити так безжально, що на дно підуть ті, хто не вміє добре плавати. Її дев’ятий вал може тебе піднести на запаморочливу висоту, а може розтрощити, поховати, – і про тебе ніхто й не згадає.

«Мабуть, у дуже непривітному для прогресивних соціалістів стані перебував той океан під час минулих виборів», – міркував я, подумки прийнявши запропонований для політики «чоловічий» образ, але запитав лагідніше:

– Як ви пережили втрату вашою партією представництва у Верховній Раді, а вами – депутатського мандата?

(«Скаже, що байдуже – злукавить», – промайнула думка, перш ніж почала відповідати).

– То був, безумовно, дуже складний період мого життя. Народ багато втратив через те, що прогресивних соціалістів не допустили до парламенту, бо деякі вкрай потрібні законопроекти, які я розробила, не стали законами, хоча були вже на півдорозі до прийняття. Але опустити руки, піддатися депресії не могла, не мала права виявити слабкість ні перед однопартійцями, ні перед багатьма іншими людьми, які в мене вірять. Та навіть перед подругами.

– Але ж удома, хоча б подушці ви могли довірити своє душевне сум’яття, а може, навіть і сльози…

– Аби вдома не розслаблятися, знаєте, що я зробила? Затіяла ремонт у своїй двокімнатній квартирі. І таким чином ціле літо заспокоювалася.

На лобному місці і на подіумі

Жінка й на трибуні Верховної Ради залишається жінкою. Отой Олімп у вигляді тумби з гербом – велике випробування і велика спокуса. То – і сповідальня, і детектор брехні, і лобне місце, де тебе можуть четвертувати, а для жінки – ще й найкращий подіум.
– Я виходила на трибуну, як на боксерський ринг – максимально зібрана, гранично сконцентрована, готова до ударів з будь-якого боку, готова захиститися і відповісти ударом. Тобі дають три хвилини – максимум десять – на виступ, і треба їх використати якомога ефективніше. Виголосити стисло і дохідливо свою думку, з якої тебе намагатимуться збивати.

Таких бійцівських рис набуваєш з досвідом, а він в мене був ще до парламенту: я ж викладач, майже щодень одинадцять років працювала зі складною студентською аудиторією. У багатьох чоловіків ноги трусяться, коли стають за трибуну Верховної Ради. Чимало депутатів так ніколи й не відважуються за неї стати.

Як на мене, продовжує співрозмовниця, для жінки підкорити ту висоту ще складніше, бо не тільки слухають, що вона каже, а й прискіпливо вдивляються, яка вона на трибуні. Я це збагнула, коли одного разу вийшла доповідати про важливий закон, а в мене комірець блузки трохи неохайно ліг під піджак. Помітила це лише, коли переглядала свій виступ по телевізору, і подумала: аби не та дрібниця, то і виступ був би кращим. Та й знайомі казали, що звернули увагу на той ґандж.

Для жінки-політика її зовнішня привабливість не менш важлива, ніж її фахова підготовленість, кмітливість, розум. Завдяки цьому можеш своїми союзниками зробити навіть опонентів. І такі приклади в моїй парламентській практиці були. Саме тому, працюючи завжди в меншості, мені вдавалося проводити свої закони.

Наталя Михайлівна дещо скептично поставилася до моєї ідеї про те, що, може, варто створити у парламенті спілку чи асоціацію жінок-політиків. Хоча впевнена, що жіноча складова нашої Верховної Ради надто мала. Треба, щоб хоча б третину становили представниці прекрасної половини. Звісно, якесь об’єднання жінок-політиків могло б цьому сприяти, але чи можуть бути знайдені надійні об’єднавчі засади, зруйновані ідеологічні бар’єри?

А щодо суто жіночої корпоративності, то вона й без того є, стверджує Вітренко, згадуючи своє депутатство:

– Ось вам приклад – побутовий, можна сказати. Якось я зайшла до сесійної зали, а до мене кинулася Ліля Григорович і стиха каже: «Наталю Михайлівно, у вас спідниця розірвана». Я подякувала і вийшла, аби полагодити. І – діловий приклад з іншою моєю ідеологічною опоненткою Олександрою Кужель, з якою ми працювали в комітеті. Вона мала доповідати про важливий закон, але захворіла. Відкладати виступ не можна було, і Олександра попросила її виручити. Я вийшла і виголосила законопроект.

Брудну політику унеможливить прозорість

Уже давно твердять, що політика – справа брудна. Чому вона не відлякує жінок? Чому, знаючи про це, добропорядні берегині домашнього вогнища – дружини, матусі, бабусі – з головою занурюються в неї? Якщо ти порядна, чиста людина, то тебе заляпають інші в парламентсько-політичній толоці. Так, що й відмитися важко, що й виборці не впізнають. Тема для сер-йозного трактату. На жаль, в ній моя співрозмовниця не виявила того рівня філософських розмірковувань, якого я очікував і який мені був би цікавим. Чесно кажучи, й часу не було, аби заглибитися в проблему «чиста жінка і брудна політика». Що сказала з цього приводу Наталя Михайлівна, думаю, ви вже здогадалися й самі: те, що кажуть у таких випадках інші, – все залежить від людини, від її сумління, відповідальності, професіоналізму. Але дещо з її міркувань усе ж зацитую:

– «Брудні» політики, тобто нечесні, не зможуть правити бал і вершити долі людей, якщо будуть прозорими і політика, і система державної влади. Прозорими і відповідальними, підконтрольними народу. Якщо будуть механізми, які дадуть змогу виводити політиканів на чисту воду й усувати їх від влади. Якщо така прозорість передбачуватиметься законами й конституцією. Ви знаєте, оте означення «брудна» приставляють до політики не тому, що більшість людей, котрі нею займаються, нечесні. Стверджую, що порядних людей більше, але брудне помітніше на чистому тлі, крикливіше й шокуюче. Тому й на видноті.
За взірець чистої влади Наталя Вітренко має кубинське партійно-державне керівництво й особисто Фіделя Кастро.

– Вам подобається Ющенко?

Запитання – як Пилип з конопель. Але то така, може, не зовсім тактовна тактика інтерв’юера у стані, коли розмова стає монотонною.

– Ні! Абсолютно не мій тип чоловіка. Мені імпонують ті, хто чітко знає, чого  хоче, і вміє домогтися своєї мети.

– Ідеологічні бар’єри не шкодять вашому особистому життю? Якби не вони, може б, у вас було більше залицяльників? А може, ви комусь симпатизуєте як чоловікові, але не можете дати волю своїм почуттям через політичні мотиви? Відважитеся назвати їх?
– Назвати?! Я уявляю, що після цього було б! Приміром, на два дні для участі в наших заходах приїжджав із Москви Сергій Бабурін. Звісно, були ми поряд, давали разом прес-конференцію, і відразу ж в Інтернеті нас охрестили «солодкою парочкою».

І найсмачніше може приїстися

Жінка-політик, згодьтеся, – то вже інша подруга, мати, дружина, кума, родичка. Найболючіша така «іншість» в сімейних стосунках. Чимало випадків, коли ідеологічна лінія фронту розмежовує родину і фактично її руйнує. Сім’ї Наталії Михайлівни Вітренко це не стосується, як стверджує вона сама. Більше того, дочки не підпадають під поширене нині твердження, що «молоді політика до фені». – Старша, Оля, працює в нашій партії, тож про її аполітичність говорити не випадає. Марина – студентка. Вона остерігається виявляти свої політичні симпатії, аби це не зашкодило навчанню.

Мама Наталя при своїй зайнятості – раніше науково-викладацькій, нині політичній – завжди тримала дітей в полі прискіпливого зору – і коли росли, і тепер, коли дорослі. І хоч би скільки  наголошувала, що її політична діяльність витісняє всі інші клопоти на другий план, сім’я у неї при догляді. Отже, перед дітьми вона не в боргу.

– Мені якось складно уявити вас у фартуху, – зауважую обережно.

– Сімейні клопоти я люблю, переважно кухонні. Завтра у нас субота. Як завше, зберуться діти. Отримала від доньки замовлення на пиріжки: такі, як я печу, їм дуже смакують. І найсмачніше може приїстися, тому думаю цього разу запропонувати вареники. Не люблю мити посуд і підлогу, але змушена робити це інколи. Інколи не тому, що не люблю порядки: дівчата мої допомагають. Пропоную їм: моя кухня, а прибирання – ваше.

– У вас не буває потреби висповідатися? – запитую на завершення розмови, бо кілька разів бачив Наталю Михайлівну в оточенні священиків. «Мабуть, це є ознакою прогресивності соціалістів», – припускав я.

– Не думаю, що в мене якісь такі гріхи, що потребую сповіді. Тут інше: православ’я в сфері наших партійних інтересів, як об’єднавча сила, як бастіон духовності.

***

Наталя Михайлівна Вітренко запізнилася на інтерв’ю, бо не змогла вчасно дістатися від Верховної Ради. Прийшла і жваво нарікала на те, що довго не було автобуса, що плитка на тротуарах слизька.

– Як на льоду на ній! Так уже обережно ступала. Не міг же вождь гепнутися на землю, задерши ноги! – сказала чи то жартома, чи то всерйоз.

Утрималася на слизькому. Не гепнулась...