На подвір’ї, як у казці

Мешканців будинку на вулиці Луначарського, 3-а, щодня  проводжають і зустрічають  веселі дід Омелько та баба  Пестинка

У нашому місті що будинки, що прибудинкові території – наче під одну гребінку причесані. До того ж більшість не дуже й чепурно: латаний-перелатаний сірий асфальт під ногами, контейнери зі сміттям перед парадним під’їздом, у кращому випадку – кілька вишеньок чи кущ бузку під вікнами першого поверху милує зір. Одразу видно, хто у домі господар. 

Однак те, що побачили кореспонденти «Вечірки» у Дніпровському  районі біля двадцятирічної багатоповерхівки на вулиці Луначарського, 3-а, без сумніву, випадає із стереотипу. Бо подвір’я тут, як у віночку, – любо-мило глянути на цю рукотворну красу.

Причепурили  своє подвір’я самі ж мешканці, певна річ, жінки, які люблять, щоб у домі і за його порогом було прибрано. Спонукала їх до цього Олександра Шаповал, людина творча, активна. Якось разом із сусідками Людмилою Лук’яненко й  Тетяною Таюндою за чашкою кави   зійшлися на тому,  що не завадило б біля під’їзду поставити лавочки, щоб консьєржки і просто літні люди могли погрітися на сонечку,  погомоніти, перепочити, несучи із ринку повні торбинки. Біля лавочок невдовзі з’явилися клумби з квітами і не які-небудь, а розкішні,  європейські, адже пані Олександра самотужки освоїла ландшафтно-дизайнерське мистецтво. За професією вона – технолог-взуттєвик, але до квітів завжди  була небайдужою: із засушених пелюсток створювала  дивовижні флористичні  картини, ікебани, які нині прикрашають під’їзд її дому. А що вже  багато їх квітне  під вікнами! Ранньою весною милують око крокуси, нарциси, зараз тюльпани так палахкотять, що перехожі зупиняються на мить, аби помилуватися їхньою красою.

– Трохи пізніше півонії розпустяться, і двір наповниться п’янким ароматом,– пояснює господиня. – Що ближче до літа, то лілеї,  троянди, матіола розквітнуть, а он  у  тих кошиках  із лози та попід плотом висадимо розсаду чорнобривців, які до пізньої осені нас радуватимуть. Ці квіти багатьом нагадують рідне село, маму, дитинство.

Деревяні охоронці

Образи деревяних «охоронців» – діда  Омелько та баби Пестинка, що стоять  насторожі квіткових клумб, придумали разом. Ідея  – пані Олександри. Імена давала Тетяна (пригадала, як  колись у її рідному селі жили такі добрі, славні люди -Омелько й Пестинка). Людмила забезпечувала так би мовити, будівельним матеріалом – рогозу для опудала із Житомирщини привіз її чоловік. До півночі  «ліпили» своїх героїв, а коли вранці поставили їх біля під’їзду, увесь дім тішився новим сусідам: чи на роботу, чи з роботи хто йде – зупиниться і усміхнеться, де й дівається поганий настрій.  Навіть із  інших дворів, вулиць приходили подивитися на кумедного діда й бабу. Особливо раділа дітвора, яка до цього бавилася з Івасиком-Телесиком і його човником, що причаївся на стіні бойлерної. Це також фантазія тьоті Шури. Нинішньої весни вона розсадила по камінцях яскравих, потішних жабок – наче вони вискочили з-під кущів квітів і ось-ось заквакають. Малеча з усіх усюд біжить сюди, аби поглянути на них.

Діти – найперші помічники

Привезли восени машину ґрунту – і хлопчики й дівчатка, наче мурахи,  рознесли  його відрами за вечір по клумбі. А після повилазили на воза, щоб відпочити. Цей старий чотириколісний експонат дуже гарно вписався у ландшафт двору. Привезли його аж із Сумської області, де колись на ньому їздив лісник – свекор пані Олександри. Тепер він прикрашає подвір’я у столиці і водночас є пам’яттю про батька. Восени його завантажують гарбузами, буряками, картоплею – що в кого вродило на дачі. Про далеке рідне село нагадує  тутешнім мешканцям і  пліт із верболозу, і глечики на ньому, і старовинні  вишивані рушники, одному з яких сто років.

А як же менталітет наш:  усе, що за порогом, то не моє?  Бувало не раз, що квіти на клумбах виривали, ось і тепер пощипали скраю тюльпани. Та все ж небайдужих до такої краси більше, ніж байдужих. І це підбадьорює Олександру  Гергіївну у її фантазіях.

– Дуже хотіла б створити справжню альпійську гірку, – каже вона. –  Можливо, навіть із водоспадом. А чому б і  ні, були б тільки гроші.  На допомогу жеку не завжди можна розраховувати, та все ж  коли  фарбу дадуть, коли машину ґрунту  підкинуть – і на тому спасибі. Тому доводиться капелюха пускати по квартирах. Зараз  збираємо гроші на онучку Марусинку.

Два роки поспіль цей будинок перемагає у районному конкурсі «Квіткове  подвір’я» і отримує премії, які  йдуть на озеленення. Щоправда, торік  залишилися без нічого і пояснили їм так: «У вас і без того красиво, треба заохочувати інших».

– Я лише радітиму, коли наш досвід переймуть інші, – каже господиня двору. – І тоді наші двори, будинки будуть охайними, впорядкованими, привабливими.

Цікаво, що у цьому будинку ніхто не здає квартири в оренду. І дуже рідко  хто наважується їх продавати,  переїжджати в інші райони міста. Лівобережжя хоч і не центр, але дуже мальовничий куточок нашого Києва.