На подвір’ї, як у казці
Мешканців будинку на вулиці Луначарського, 3-а, щодня проводжають і зустрічають веселі дід Омелько та баба Пестинка
У нашому місті що будинки, що прибудинкові території – наче під одну гребінку причесані. До того ж більшість не дуже й чепурно: латаний-перелатаний сірий асфальт під ногами, контейнери зі сміттям перед парадним під’їздом, у кращому випадку – кілька вишеньок чи кущ бузку під вікнами першого поверху милує зір. Одразу видно, хто у домі господар.
Однак те, що побачили кореспонденти «Вечірки» у Дніпровському районі біля двадцятирічної багатоповерхівки на вулиці Луначарського, 3-а, без сумніву, випадає із стереотипу. Бо подвір’я тут, як у віночку, – любо-мило глянути на цю рукотворну красу.
Причепурили своє подвір’я самі ж мешканці, певна річ, жінки, які люблять, щоб у домі і за його порогом було прибрано. Спонукала їх до цього Олександра Шаповал, людина творча, активна. Якось разом із сусідками Людмилою Лук’яненко й Тетяною Таюндою за чашкою кави зійшлися на тому, що не завадило б біля під’їзду поставити лавочки, щоб консьєржки і просто літні люди могли погрітися на сонечку, погомоніти, перепочити, несучи із ринку повні торбинки. Біля лавочок невдовзі з’явилися клумби з квітами і не які-небудь, а розкішні, європейські, адже пані Олександра самотужки освоїла ландшафтно-дизайнерське мистецтво. За професією вона – технолог-взуттєвик, але до квітів завжди була небайдужою: із засушених пелюсток створювала дивовижні флористичні картини, ікебани, які нині прикрашають під’їзд її дому. А що вже багато їх квітне під вікнами! Ранньою весною милують око крокуси, нарциси, зараз тюльпани так палахкотять, що перехожі зупиняються на мить, аби помилуватися їхньою красою.
– Трохи пізніше півонії розпустяться, і двір наповниться п’янким ароматом,– пояснює господиня. – Що ближче до літа, то лілеї, троянди, матіола розквітнуть, а он у тих кошиках із лози та попід плотом висадимо розсаду чорнобривців, які до пізньої осені нас радуватимуть. Ці квіти багатьом нагадують рідне село, маму, дитинство.
Деревяні охоронці
Образи деревяних «охоронців» – діда Омелько та баби Пестинка, що стоять насторожі квіткових клумб, придумали разом. Ідея – пані Олександри. Імена давала Тетяна (пригадала, як колись у її рідному селі жили такі добрі, славні люди -Омелько й Пестинка). Людмила забезпечувала так би мовити, будівельним матеріалом – рогозу для опудала із Житомирщини привіз її чоловік. До півночі «ліпили» своїх героїв, а коли вранці поставили їх біля під’їзду, увесь дім тішився новим сусідам: чи на роботу, чи з роботи хто йде – зупиниться і усміхнеться, де й дівається поганий настрій. Навіть із інших дворів, вулиць приходили подивитися на кумедного діда й бабу. Особливо раділа дітвора, яка до цього бавилася з Івасиком-Телесиком і його човником, що причаївся на стіні бойлерної. Це також фантазія тьоті Шури. Нинішньої весни вона розсадила по камінцях яскравих, потішних жабок – наче вони вискочили з-під кущів квітів і ось-ось заквакають. Малеча з усіх усюд біжить сюди, аби поглянути на них.
Діти – найперші помічники
Привезли восени машину ґрунту – і хлопчики й дівчатка, наче мурахи, рознесли його відрами за вечір по клумбі. А після повилазили на воза, щоб відпочити. Цей старий чотириколісний експонат дуже гарно вписався у ландшафт двору. Привезли його аж із Сумської області, де колись на ньому їздив лісник – свекор пані Олександри. Тепер він прикрашає подвір’я у столиці і водночас є пам’яттю про батька. Восени його завантажують гарбузами, буряками, картоплею – що в кого вродило на дачі. Про далеке рідне село нагадує тутешнім мешканцям і пліт із верболозу, і глечики на ньому, і старовинні вишивані рушники, одному з яких сто років.
А як же менталітет наш: усе, що за порогом, то не моє? Бувало не раз, що квіти на клумбах виривали, ось і тепер пощипали скраю тюльпани. Та все ж небайдужих до такої краси більше, ніж байдужих. І це підбадьорює Олександру Гергіївну у її фантазіях.
– Дуже хотіла б створити справжню альпійську гірку, – каже вона. – Можливо, навіть із водоспадом. А чому б і ні, були б тільки гроші. На допомогу жеку не завжди можна розраховувати, та все ж коли фарбу дадуть, коли машину ґрунту підкинуть – і на тому спасибі. Тому доводиться капелюха пускати по квартирах. Зараз збираємо гроші на онучку Марусинку.
Два роки поспіль цей будинок перемагає у районному конкурсі «Квіткове подвір’я» і отримує премії, які йдуть на озеленення. Щоправда, торік залишилися без нічого і пояснили їм так: «У вас і без того красиво, треба заохочувати інших».
– Я лише радітиму, коли наш досвід переймуть інші, – каже господиня двору. – І тоді наші двори, будинки будуть охайними, впорядкованими, привабливими.
Цікаво, що у цьому будинку ніхто не здає квартири в оренду. І дуже рідко хто наважується їх продавати, переїжджати в інші райони міста. Лівобережжя хоч і не центр, але дуже мальовничий куточок нашого Києва.