Нитка хірургії і життя

  Якщо десь колись і перетнуться шляхи – мій і тієї жінки, ми ніколи не впізнаємо одна одну. Бо вона не бачила мене зовсім, а я  – тільки її чоло, обрамлене волоссям, і …нутрощі живота. Зо три хвилини простояла біля операційного столу, у білому халаті й стерильній масці. Показати  операцію привів мене до своїх колег Віктор Сидоренко. Так завершилося моє інтерв’ю з ним, доцентом кафедри факультетської хірургії №2 Національного медичного університету імені О.Богомольця, старшим хірургом медслужби «Борис», ведучим медичної програми на одному з телевізійних  каналів,   мотоциклістом (їздить на авто лише взимку і в дощ), нумізматом і взагалі світлою людиною. А на початку бесіди я «обізвала» Віктора Михайловича інопланетянином.

Батько – в морях,
син – на жнивах
– У хірургів, напевне, нервова система неземного сплаву. Кроїти живу тканину – людське тіло…
–  На другому курсі я перехворів менінгітом, мені зробили тоді дві пункції. Завжди потім непритомнів, спостерігаючи цю спинно-мозкову процедуру. Переконував себе: тебе ж засміють… Одного разу ніби й  налаштувався. Але отямився вже в коридорі, з розстібнутою сорочкою. Тобто переступити через це не зміг. Але от ви кажете, що ми ріжемо людину… Чомусь усі вважають символом хірургії скальпель. Ні! Його хірург тримає набагато рідше, ніж нитку. Я розрізаю скальпелем тільки живіт, а далі беру ножиці чи інший інструмент – і шити, шити, шити…
– Що ж заштопували вперше?
– Розбиту голову кумира тих часів Тенгіза Сулаквелідзе, захисника тбіліського «Динамо». Я був студентом Одеського медінституту, чергував на стадіоні. Після матчу сталася бійка, і я тоді вперше наклав шви.
– У що вірили в дитинстві?
–  У зайчика. І завзято уминав його гостинці, які бабуся приносила з поля: недопите молоко у пляшці, закоркованій кукурудзяним качаном, шматочок хліба…
– Виросли у селі?
– Ні, в Одесі, де й народився 1960-го. Батько був капітаном далекого плавання, а ближче до пенсії – керував Іллічівським портом. Влітку я найчастіше жив у його мами – в селі Піски на Чернігівщині. 1970-го навіть провчився там одну чверть у місцевій школі: в Одесі була епідемія холери. Застав часи без електрики. Ввечері бабуся нагадувала: «Вітю, пора спати, прикрути лампу». По гас для неї  їздив із каністрочкою на велосипеді. Дід загинув на війні. Бабця Ганна прихистила далеку родичку, горбатеньку Пашу, у якої німці вбили батьків. Так вони й господарювали удвох. Тримали корову, свиню, курей, гусей, індиків, мали великий город. А ще ж треба було заробляти трудодні – і я допомагав.
– У полі?
– Ні, буряків не полов. Із хлопцями трусили дерева в саду,  а бабуся з жінками збирали яблука. У жнива працював і вночі. Світло фар у пітьмі, зерно з комбайна сиплеться у вантажівку,  я його розгрібаю по кузову дерев’яною лопатою, а потім, на току, розвантажую машину. Цілий день або всю ніч кататися туди-сюди – що може бути кращим для підлітка? А ще відробляв бабусину чергу, пас вуличну череду корів. Виходив з двору  на світанку.
– Легко прокидалися так рано?
– Я жайворонок. І від сина «трохи полежу» не чув. Він ще й очі не розплющить, а вже усміхається.
– Сонячна дитина.
– Мишко в усьому знаходить не якісь недоліки, а радість. Я теж. Гадаю, цим відрізняється оптиміст від песиміста. Недавно водив студентів до ампутантів. Вони зазвичай спілкуються неохоче. А одна жінка, без обох ніг, зустріла нас так привітно, її обличчя просто сяяло: «Я вирішила жити! На той світ ще ніхто не запізнився».

Випробування:
скальпелем, мопедом 
– Які у вас були найдивовижніші операції?
– Років з десять тому  разом із професором Петром Фоміним (це один із найкращих хірургів України) оперував танцівницю вар’єте.Через зраду коханого  вона випила побутовий хімічний засіб. У таких випадках людині роблять дірку в шлунку й годують через трубочку. А Петро Дмитрович виготовив штучний стравохід із товстої кишки. І дівчина нормально харчувалася.
Огрядну продавщицю овочевого магазину Матрьону Давидівну, з раком шлунка, мені, тоді зовсім молодому хірургу,  не довірили б. Але хвора наполягла: «Хочу, щоб мене оперував тільки цей лікар». Прожила ще років шість. Радилася зі мною щодо різних життєвих обставин, хоч за віком я був ровесником її сина. На кожен мій день народження пекла торт.
А колись у мене померла після операції кравчиня, від інфаркту. От зараз говорю і бачу її очі. Жінка звернулася до нас через тиждень після нападу апендициту. Ми її лікували. Минуло два місяці, прийшла до мене на операцію. Боляче й страшно – коли втрачаєш хворого. Іноді й жалкую, що обрав цей фах…
– До речі, як ви стали лікарем?
– Так хотіла мама, а я був слухняним хлопцем.  Батько ж мріяв, що зміню його на капітанському містку. Я провів з ним на кораблях чимало років: там, де вони ремонтувалися. Тому в школах навчався по всьому Чорноморському узбережжю, в Одесі закінчив тільки перший і десятий класи. Ніколи не був мажором. Та коли   у нас з’явився автомобіль, не я питав, чи можна взяти машину, а батько. Бо її обслуговування повністю було на мені.   Два роки тому ми родиною мандрували по Австрії. Зібралося півстоянки, коли  пробите колесо нашого авто міняв тоді восьмирічний Мишко.
– Перше чоловіче випробування.
– Але не єдине. До синового десятиліття ми з дружиною придбали брудний, іржавий, поколотий двадцятисемирічний мопед. Замислили, щоб цей брухт син довів до ладу самотужки. І подарували його нетрадиційно. Повернулися з жінкою з роботи, малий  відчинив двері, а в нас у руках нічого нема. «Ой, – кажу, – ми й забули, що в тебе день народження…». «Та нічого страшного, тату». «Чекай, – продовжую, –  пошукаю, щось же треба подарувати». І дістаю з кишені ключ від мопеда. Він не зрозумів, що й до чого, подякував, але якось аж згорбився, прямуючи до своєї кімнати. Його зупинила Інна: «Синочку, а це від мене...» Мишко взяв посвідчення власника (оформили на нього), навіть не глянувши. І лише як винесла Аня, наша старша донька, шолом, він усе збагнув: «Тату, ходімо в гараж!». Мишкові трохи допомагав у ремонті його дід, але основну роль виконував він. Так  «вилизав» мопед, що хоч на виставку. Моїм мотоциклам до його далеко.
Крім України –
тільки Реюньйон
– Ви мотоцикліст? Як давно?
– У нас є друзі в Нюрнберзі, він німець, вона українка. Якось Оксана  попросила: «Вікторе, поговори з Альбертом, хай він кине мотоцикл. Молодшою я не так за нього боялася, а зараз все ж таки вік…». Я поговорив із серйозним бізнесменом Альбертом, своїм однолітком. Він виніс дві амуніції, собі й мені, запропонував годину покататися з ним по окружній дорозі. Спитав потім: «Ти відчув, як пахне вітер і чим відрізняється мотоцикл від авто?». Ми повернулися. Оксана: «Ну як?». А я до дружини: «Заберу Альбертів мотоцикл». Щоправда, це не вийшло через митницю. Вдома купив «Яву». Зараз у мене БМВ і маленький скутер. На скутері їжджу на роботу, коли тепло, автомобільні пробки мені не страшні.
– Дружина такого транспорту не цурається?
– Якось за кордоном ми піднялися з нею мотоциклом на гору досить екстремальним серпантином. Вона бурчала: мовляв, нормальні люди сидять в ресторанах, а ми… Тут під’їхала група мотоциклістів. «Ось, будь ласка, – каже мені Інна, – молоді це личить…». Вони знімають шоломи, усі – або лисий, або сива… «Раніше займалися бізнесом, кар’єрою, а тепер живемо, як хочемо», – пояснили нам.
– Наздоганяють мотоциклами свою молодість.
– І той адреналін, якого недоотримали. Я дуже шкодую, що не здійснився проект, учасником якого мав стати: спуститися на парашутах на Північний полюс і зіграти у футбол. Зате пощастило побувати на острові Реюньйон в Індійському океані. Якби не було України, поселився б там. Де корали починаються за п’ять метрів од берега, у дворах, замість собак, повзають великі черепахи. Вранці підмітають не листя, а плоди манго, папайї, які швидко псуються:  черепахи їх поїдають. Місцеві жителі, креоли, настільки відкриті й щирі люди...
– Ваш батько теж побачив світу – у плаваннях. Який його заморський дарунок вразив вас найбільше?
– Ящик кока-коли. Він привіз його десь 1965-го. Із батькових закордонних гостинців почалося й моє захоплення нумізматикою. У мене велика колекція іноземних монет 60-70 років минулого століття. Збираю також марки з акваріумними рибками  – як доповнення до живих, яких бачите в кабінеті. Ці два акваріуми я зробив сам ще 1978 року в Одесі, приїхав з ними до Києва.
– У вашого сина таке ж ім’я, як і в  його діда…
– Батько помер, коли дружина була вагітною Мишком. Ми з ним дуже дружили й пишалися один одним. Зовні були зовсім різними. А тепер з радістю помічаю, що стаю все більше схожим на нього. До речі, я ніколи не комплексував через свою лисину. Ось Мишко просить і його постригти наголяк.
– Щоб бути подібним на вас.
– Я молодший від брата на рік, але  вважав його авторитетом, сина батькових друзів, старшого на чотири роки, – майже Богом. А Богом був для мене тато.