За вісім років київська пенсіонерка вишила понад сорок картин. У кожній по 50 тисяч хрестиків, дрібних наче мак
У такому віці, а Наталії Михайлівні Башкирьовій уже 79, переважна більшість завершує писати книгу свого земного буття, а вона всупереч рокам і хворобам живе яскравим творчим життям. Про що засвідчила виставка її картин, яка вдруге відбулася в Музеї літератури. А до цього роботи експонувалися на Андріївському узвозі, у галереї фонду Олеся Гончара, в Європейському університеті, в Українському домі, у Музеї вишиваних ікон та образів отця-доктора Дмитрія Блажейовського у Львові.
До виходу на пенсію Наталія Михайлівна і не думала про рукоділля – ніколи було. За вдачею вона дуже активна, діяльна: не пропускала жодного заходу, коли сорок років працювала на заводі «Арсенал», і при цьому встигала бавити двох доньок, давати лад у домі. І враз опинилася на милицях – ноги відмовили.
– Перебираючи у пам’яті своє дитинство, згадала, як бабуся навчала мене вишивати хрестиком, – каже вона, – і поволі почала вишивати серветки, скатертини, невеличкі картинки, орнаменти, сюжети яких знаходила у журналах. Якось донька Тетяна купила на Петрівці схему для вишивання «Млинок», до якої я прикипіла всім серцем. І коли повісила її на стіні, зрозуміла, що ось воно, моє захоплення на старості літ.
А оскільки у 90-х роках схеми для вишивок були дефіцитом, мамину забаганку згодилася задовільнити донька, котра сіла за комп’ютер і за допомогою графічного редактора «Adobe Photoshop» почала розкладати на хрестики і кольори різні сюжети. А згодом до цієї справи долучився й зять Юрій Туманов – фотолюбитель: він фотографував, а теща вишивала його пейзажі, портрети, натюрморти. Як підтвердження такої співпраці, на виставці поряд із вишиваними картинами висять фотографії, з яких вони скопійовані. Одне слово, до такої творчості долучилася вся родина, і тепер бабусине захоплення стало захопленням і дітей, і онуків.
Зять купив своїй тещі німецьку лінзу, яка призначається для того, щоб працювати з мікросхемами. Вона не лише збільшує малюнок у декілька разів, але підсвічує його, а також забезпечує своєрідну гімнастику для очей. Отож вишивальниця сидить за п’яльцями щодня по 10-12 годин, забуваючи, коли на календарі будень, а коли свято. Телевізор переважно слухає, бо дивитися його ніколи. На одну картину витрачає в середньому три місяці.
– Картини – це квітучий світ нашої матінки, – каже донька Тетяна. – У кожній роботі присутня її душа, бо коли вишиває море, водопад, лине думками на узбережжя, а коли відтворює краєвид нашого Пирогова, то наче на крилах переноситься у далеку минувшину.
У кожній картині, а це переважно формат 60х50 см, по 50-60 тисяч хрестиків, дрібненьких наче мак. Кольорова палітра не вміщується вже у 450 фабричних відтінках французького муліне, вона подекуди сягає 9-10 тисяч. І розширюють її завдяки поєднанню двох ниток у одній заполочі.
– Переважно ми використовуємо 60-80 відтінків, – каже майстриня. – Хоча, в окремих випадках, їх є понад сто, наприклад, у портреті англійської королеви. На розробку схеми, підбір кольорів Таня витрачає коли три тижні, а коли й місяць. Отже, і дочка не сидить без роботи, вона невід’ємна складова нашої сімейної творчої майстерні. А загалом, ми – технарі: я закінчила фізичний факультет університету імені Тараса Шевченка, а Таня і Юра – КПІ. Та мистецтво нас приворожило.
Торік Наталя Михайлівна перенесла інсульт і пневмонію – ледве оклигала. У тому заслуга не лише лікарів, рідних, але й полотна та заполочі, без чого не уявляє свого життя. І тепер, коли щось болить, не так хватається за краплі, скільки за цілющу книгу відгуків відвідувачів її виставок. А там стільки добрих слів! Тоді переводить погляд на стіни, де висять картини, й знову береться за вишивання. Серце перестало боліти, настрій бадьоріший з’явився – і так зранку й до вечора жінка при ділі. На нинішній виставці 40 картин майстрині, а буде 41 й 42… Одна з них має робочу назву «Шлях» – сюжет зятів, фото зроблено у тому ж таки Пирогові. І «Пам’ять», філософська робота Юрія Туманова, невдовзі стане вишитою картиною. До речі, поверхом вище у Музеї літератури – виставка його фоторобіт, яка викликає не менше захоплення, ніж тещина.
– Чи пробували продавати ваші картини?– поцікавилася.
– Це радше виняток, ніж правило, бо психологічно важко з ними розлучатися, вони – як діти, яких не відірвеш від серця. Утім, одну картину на минулій виставці придбала дружина посла Японії в Україні.
– Дорого, напевно, заплатила?
– Кілька тисяч доларів США. Але робота того варта.
Якось на Андріївському узвозі, де Наталія Михайлівна виставляла свої картини, до них підійшов молодий чоловік і дуже уважно роздивлявся кожну. А після мовчки підійшов до сивої жінки і поцілував їй руки. Не проронивши й слова, далі собі пішов.