15 травня 2007 року, вiвторок №75 (17977) останнiй номер RSS
Головна МІСТО СОЦІУМ ПОДРОБИЦІ КИЯНИ СПОРТ КУЛЬТУРА

 КИЯНИ
15.05.2007

З чистим серцем до кращої долі


Полковник Володимир Сирота лише в 69 років дізнався про своє походження і справжнє прізвище  та розповів «Вечірці» пару детективних історій, коли йому довелось  змінити лиху долю молодих юнаків. Так, як колись, йому довелося змінити свою

Лихі помилки минулого
Володимир Сирота довгі роки працював у Києві в карному розшуку. Службу закінчив заступником начальника Радянського райвідділу міліції з оперативної роботи. Був безпосередньо причетним до багатьох історій із міліцейських буднів. За одну, зауважив, йому й досі соромно.
Тоді недалеко від гуртожитку медінституту  зґвалтували й убили студентку.  Її одяг знайшли у контейнері для сміття, встановили, хто його туди викинув. Підозрюваний зізнався: таки домагався дівчини. Але божився, що ніяких інтимних стосунків з нею не мав, хоч вона і втекла від нього, в чому народила мати… Та його група крові збіглася з визначеною за спермою вбивці. Стовідсотковий доказ.  Сидів у слідчому ізоляторі на Лук’янівці . І раптом з іншого райвідділу міліції повідомили, що у них дає свідчення залізничний обхідник. Це у його будці заховалася  гола студентка  опівночі, коли він якраз приніс туди свої інструменти. Гвалтівник і убивця встиг скоїти злочин і не запізнитися на службовий потяг… А хлопець, перед яким вибачалися за страшну помилку Володимир Сирота і його співробітники, і сам покаявся: що не шукав свою знайому, а вранці з переляку позбавився її речей.
Друга історія  сталася, коли Володимир Сирота уже обіймав керівну посаду. Одного дня відчинилися двері кабінету і з криком – «Рідний, дорогий, врятуй сина, бо йому погублять життя!» – до нього навколішках поповзла жінка. Подумав, що той когось убив. А з’ясувалося: другокурсника філфаку КДУ  затримали 22 травня – поклав квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку. Тоді це було політичною справою, яку контролювало КДБ. Матеріали готувалися до суду. У них, звісно, йшлося не про квіти: «лихословив, чинив опір». Викликав міліціонера, котрий складав цей протокол, спитав, чи дійсно було так. «Ні». «А чого ж написав?».  «Примусили люди в цивільному». «Совість треба мати!» – вигукнув  і порвав перед ним папери (щоправда, інші). Кадебівцям потім пояснив, що вчинив так, розізлившись за підтасовку. Справжні матеріали до суду заховав подалі. Два службові злочини – підлеглого і керівника. Але як по-різному залежала від них доля безневинного юнака.  Мати хлопця упродовж  кількох років заходила до Володимира Йосиповича – дякувала за синове майбутнє, не скалічене завдяки йому.

Життя наче дзеркало
Від інших людей не раз залежало і майбутнє пана Володимира. 1956-го він надіслав з Калінінграда (служив там в армії) листа директорці Львівського дитбудинку, де опинився після війни. А через два місяці його викликали в особовий відділ: «Тут такі події серйозні – в Угорщині повстання. Завтра, напевне, поїдемо туди наводити порядки. А ти шукаєш якісь кінці…». «Хочу знати, хто я, звідки?». За наказом підполковника розказав йому, що пам’ятав. «Цікава історія, – озвався той, вислухавши. – Але от ми висунули твою кандидатуру до школи молодших командирів. Та, по-моєму, не зможемо туди направити – у тебе складне минуле…»
Це минуле дозволяло йому після армії мати тимчасове житло й сподіватися на постійне лише у Львові, де виріс у сиротинці, навчався в ремісничому училищі й працював на автомобільному заводі. Та хотілося бути поряд з єдиною рідною людиною – старшою на два роки сестрою Нелею, котра вийшла заміж за киянина. Але спеціальність Володимира не була лімітною, тож потрапити до Києва не мав жодних шансів. Якби не добрі люди. Родичі сестриного чоловіка розповіли про нього знайомому дільничному міліціонерові Петру Климентійовичу П’ятницькому. Він, зворушений, звернувся до свого фронтового товариша – начальника Жовтневого райвідділу міліції Михайла Петровича Чепеля. «У тебе дуже дивна історія, – сказав той Володимиру. – Але я тебе візьму. Молодець, що не став злочинцем і так шануєш сестру». 1959-го Володимир почав службу в МВС із патрульного постового. Згодом  закінчив  школу міліції, юрфак КДУ.

Тривалі пошуки
самого себе
 Лише в 69 років  Володимир Йосипович довідався про своє істинне походження й прізвище. Нинішнє – Сирота – обрав собі через ЗАГС. За попереднім – Гільсман –  його довгі роки вважали євреєм. Насправді ж пан Володимир – німець Вольдемар Гільцмаєр, народжений 1938-го у Кронау на Дніпропетровщині. Його сестра Неллі на два роки раніше з’явилася на світ в Альтенау Миколаївської області, а найстарша, Елізабет, – 1929-го року в Херсоні. Батьківщиною матері, німкені Емми Тільманн, 1911-го став Будапешт. Але три класи російської і стільки ж німецької народних шкіл вона закінчила в Мелітополі Запорізької області. Про чоловіка Емми, батька її трьох дітей німця Йогана Гільцмаєра, відомо лише те, що 1938-го його з Кронау кудись депортували. Можливо, до Краснодарського краю. Бо через рік туди, в село Іванівку Кропоткінського району, вирушило й сімейство, де мешкало до 1943-го. В березні мати з двома доньками й сином повернулися до Мелітополя  –  пробули тут до вересня. А 17 жовтня 1943-го були вже на тоді німецькій території в Чехії, у таборі для переміщених осіб у Судетах. Там через місяць Емма чомусь померла. Згодом кудись поділася найстарша з дітей Елізабет, яка опікувала молодших. А Неллі й Вольдемар повернулися в Україну з радянського фільтраційного табору чеського містечка Влашима. Вже не Гільцмаєрами, а Гільсманами. Вольдемар став Володимиром, а по батькові  –  Йосиповичем: на честь Сталіна.
Тривалі пошуки себе справжнього він розпочав ще 1956-го. Але були вони майже безрезультатними. І лише звернувшись у 2005-му до Служби розшуку Товариства Червоного Хреста України, через півтора року отримав від провідного спеціаліста Людмили Обухової листа на своє ім’я від її колег з Німеччини, з якого стільки дізнався. На жаль, чотири місяці не дожила до цієї радісної події сестра Володимира Неля. Ми ж навмисне пропускаємо дитячі спогади пана Володимира-Вольдемара  – як йому жилося в Чехії і згодом в Україні, та ще дещо. Долучимо це вже до наступного матеріалу про його детективне минуле. Бо в ньому ще чимало запитань, і є надія, що Служба розшуку з’ясує  цю невідомість.

Людмила Миколаївна Яновська


15.05.2007   Варта того, щоб їй цілували руки.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.