Сьома українська хвиля

У приміщенні Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулося урочисте закриття VII Міжнародного конкурсу з української мови.

А скептики уже встигли його поховати. Надто після того, як спадкоємці його фундатора – відомого мецената з діаспори Петра Яцика – фактично відмовилися від подальшої участі в організації та фінансуванні справи. Але велика четвірка – Ліга українських меценатів (ЛУМ), Міністерство освіти і науки України, Міністерство оборони України і Міністерство культури і туризму України аж ніяк не стали тими «чотирма капітанами», які винесли мертвого Гамлета на ношах, складених зі списів і мечів, аби, хоч і з військовою пошаною, та поховати. Ні! Зазначені громадські організації і відомства зробили усе, щоб Сьомий міжнародний став яскравою реалією такого нашого неспокійного і нестабільного українського сьогодення. До речі, участь у конкурсі представників Міноборони – приємна несподіванка. З’явилася нова номінація «Серед військових» з підпунктами: «Курсанти», «Ліцеїсти», «Офіцери», яка, безумовно, значно розширила межі конкурсу. Тож побоювання деяких організаторів і журналістів, що з 5-мільйонної позначки показник кількості учасників неодмінно впаде, виявились не просто марними, а й абсурдними. Даруйте за каламбур, але про що МОВА!?
Так, основний тягар в організації конкурсу з української мови взяли на себе кияни – Фармацевтична фірма «Дарниця» (генеральний директор – Володимир Загорій), АТ «Оболонь» (президент – Олександр Слободян), АБ «Експрес-Банк» (голова правління – Юрій Джус) та інші (всього 20 юридичних і фізичних осіб). Суми пожертвувань – від 302454 до 500 гривень. Значну частку становлять кошти від українських організацій Австралії, США, Канади.
Силовики серед конкурсантів – не єдиний фактор збільшення масштабів конкурсу, який попри усе має ім’я Петра Яцика. «Подивіться на ці прапори на сцені, – звернувся до вщерть заповненого залу театру Франка відомий український письменник Віктор Баранов. – Це і є відповідь скептикам і тим, хто спить і бачить нашу мову нарєчієм резервації». Крім України, конкурс відбувся ще в 23 країнах. Нагороди переможцям на День незалежності України вручать українські дипломати з посольств.
Що ж, і молодь за межами України дістала змогу взяти участь у конкурсі, який тривав, розпочавшись на День Нестора Літописця (9 листопада 2006 року) у Чернігові, майже півроку. Якщо брати географічний аспект, то охопленою виявилась уся Євразія – від Петропавловська-Камчатського (Росія) на сході до Лісабона (Португалія) – на заході.
Як колишній лауреат перших мовних конкурсів, дозволю собі кілька напівкритичних зауваг. Ведучий урочистого закриття актор Богдан Бенюк чомусь уперто закликав усіх до «аплодисментів», а не оплесків, а Олександр Мороз, голова Верховної Ради, що фігурував серед меценатів як фізична особа (пожертвував 7000 гривень), мав би все-таки дбати про прищеплення любові до рідної мови, а не її «привиття». Отакі ми – що вдієш! Та не судитиму цих, безумовно, поважних і щирих людей занадто суворо – сам грішний. Бо на тлі безперечного успіху конкурсу української мови триває тотальна русифікація і суржикізація населення України. Віддають Богові душу останні україномовні газети і журнали. Адже можна, як справедливо зазначив той самий Віктор Баранов, кинути з барського столу «Літературній Україні» якусь дещицю, аби не вмерла зі своїм 7000-м накладом остаточно, а можна – створити в Україні такі умови, що й «Літературка», і не тільки вона почуватимуться у себе вдома і впевнено, і комфортно, і матимуть стотисячні та мільйонні тиражі.
Свідомо не називаю жодного прізвища переможців. Виділяти когось неетично, а назвати всіх – забракне газетної площі поки що україномовного «Вечірнього Києва». Зате, крім уже названих достойників і меценатів, хотілося б відзначити виконавчого директора ЛУМ Михайла Слабошпицького, енергія і громадянська позиція якого не в останню чергу сприяли тому, що конкурс живий і увосьме розпочнеться восени у Кіровограді.