Живі «формули» Андрія Гончара

Син уславленої співачки Ніни Матвієнко і знаного митця Петра Гончара, онук великого народознавця, етнографа, скульптора й живописця Івана Гончара – Андрій Гончар – продовжує духовний стрижень свого роду

У світі муз
Важко повірити, що картину «Григорій Сковорода» Андрій Гончар намалював, коли йому було лише двадцять три роки. Його дипломна робота в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, де вчився у відомого художника Феодосія Гуменюка, – величне полотно, яке було б «своїм» і в чепурній українській оселі, і в ошатному мистецькому салоні.
– Я символічно намалював джерело поряд нашого великого просвітителя Григорія Сковороди, який – у центрі картини, величний як Бог, на фоні могутньої скелі, – коментує художник. – Філософ Сковорода з цього джерела напуває людей знаннями. Духовними. Дівчата пригощають козаків цілющою водицею. І хто нап’ється з цього джерела, то і плоди матиме: виноградна лоза – символ того багатства.
Андрій тоді упивався Сковородою – не тільки як просвітителем. Філософ приваблював художника як особистість. Андрій перечитав усі твори Сковороди, а коли вчився в аспірантурі й складав екзамен із філософії, розробив тему «Ніцше і Сковорода: паралелі творчості» – і неабияк вразив викладача, оригінальним мисленням та зрілістю думки.

Філософія вічності
Картина-символ «Козак Мамай», яку намалював будучи аспірантом, 1999 року, як і «Григорій Сковорода», визначили дорогу до муз і подальше життя Андрія.
 – Я був уже готовий сприймати ті явища, події, які раніше не сприймав. Був готовий до пошуку самого себе. Козак Мамай у моїй свідомості уособлює тотальну свободу. На полотні поряд з Мамаєм, з одного боку – Життя, з другого – Смерть, – коментує твір Андрій Гончар. – Саме так я показав величну людину, яка нічого не боїться, яка вийшла за рамки Смерті, і тому одержує всі дари Життя. Бо людина, яка не має страху, пізнає вічність.

Розписи у храмах
Світ небесний і земний – очима Андрія Гончара, який зізнається, що відчуває відповідальність за надбання їхньої родини (додамо: батько Петро Гончар – директор Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара», а в музеї – багатюща колекція народного мистецтва – картин, одягу, рушників, стародруків – понад 15 тисяч експонатів XVI – XX століть, що Іван Гончар збирав упродовж багатьох років. – Авт.) – одна з найяскравіших тем творчості молодого художника-філософа.
Разом із батьком і групою художників розписував Михайлівський Золотоверхий собор, коли відбудовували святиню. Запроваджували нові технології. Андрій, зокрема, освоював фарбу кейм і написав тоді теоретичне дослідження про те, як фарба «поводить» себе в монументальному мистецтві.
Його «автографи» в Михайлівському соборі – масштабні композиції «Архистратиг Михаїл», «Жертвоприношення Авраама». А скільки духовної сили й захмарної легкості в зображених ним архангелах! На колонах першого та другого поверхів у візантійському стилі розписував святих мучеників. Поміж них – мучениця Ніна. Її образ особливо вдався, бо ж коли працював-творив, бачив перед собою лик мами – Ніни, якій зобов’язаний і життям, і отим чистим сприйняттям світу.
Після одухотвореної праці в Михайлівському соборі, яку високо оцінили в «Укрреставрації», Андрія почали регулярно запрошувати на розпис храмів. Хто завітає до Софії Київської, милуватиметься відновленим куполом, де залишив тепло свого пензля Андрій Гончар. А в Успенському соборі Києво-Печерської лаври розписував східний фасад. Його розписи – і в Покровському храмі на Подолі, і храмі Богородиці Пирогощої. Коли будете в церкві Різдва Христового, що навпроти фунікулеру, затримайте погляд на куполі – композиції «Воскресіння» і «Хрещення» – то роботи рук Андрія Гончара.
Коли розписує-творить композиції небесного світу, в душі бринить мелодія. Пригадує, як із художником Василем Химочкою за проектом Анатолія Гайдамаки завершили роботи в одній із кримських церков, – заспівали удвох пісню – рідну, народну. А в храмі ж – така акустика! На ту пісню посходилися російські козаки, які охороняли храм. Стояли довго, слухали. Один потім сказав: «Мої діди колись так гарно співали».

Портрети для палацу
– Мені все цікаво, – розповідає Андрій. – Люблю сюжети небесного світу, як і мій старший брат Іван – художник-іконописець, нині чернець. А буває, починаєш малювати на природі, а довкола – така краса, що пензель опускаєш і просто вбираєш усім єством оту красу. Взагалі ж, найбільше захоплюють люди, персонажі.
Ще школярем, у 1980-х, Андрій прочитав у домашній бібліотеці свого діда Івана Макаровича тоді недоступну багатьом і заборонену «Історію України-Руси» М.Грушевського. Та героїка минувшини і тепер зринає у його думках, оживає з-під пензля. Величний портрет гетьмана Івана Мазепи, який 2004 року Андрій експонував на виставці «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», що відбувалася за сприяння Віктора Ющенка, тоді ще кандидата в президенти, так вразив працівників Батурин-
ського краєзнавчого музею, що вони попросили на державному рівні передати портрет до музею. І – передали, на День козацтва, за участі Віктора Андрійовича.
Одна з найсвіжіших робіт художника –  масштабне полотно, також портрет гетьмана Івана Мазепи. Картина надійде до експозиції Батуринського палацу, який відбудовується в колишній гетьманській столиці.

Нові проекти
Кияни, певно ж, пам’ятають торішнє свято «Купальські ігрища», в яких брали участь навіть заквітчані у вінки мотоциклісти. Співала і Ніна Матвієнко, і всі гуртом. Цього року знову поєднають фестиваль фольклору «Країна Мрій», де Андрій вже кілька років співпрацює з лідером гурту «ВВ» Олегом Скрипкою. – Авт.), і «Купальські ігрища» – все дійство відбуватиметься 6 – 8 червня. Наш співрозмовник обіцяє, що буде багато несподіваного, особливо ж для Іванів. Андрій (також працюючи в Музеї Івана Гончара як керівник творчих проектів) прагне, щоб прадавні свята були живими, мали сучасне дихання, в архаїчні мелодії впліталися пісні теперішні. Щоб проекти з музею поширювалися на весь Київ, жителі міста ставали учасниками цих дійств.
Є в нього задум на новий, всеукраїнський небувалий проект: розробити сучасні центри творчого розвитку особистості, на сюжетах, джерелах, які є у нас здавна. Бо що маємо нині? – розмірковує. – Люди захопилися грішми і загубили свій внутрішній світ. По областях, у селах, навіть колишніх Будинків культури нема. Прикро: залишилась молоді тільки пляшка.
Щоб люди не марнували роки, а розкривали свій потенціал, Андрій бачить у майбутньому – мережу творчих центрів по всій Україні. Де були б і школи спортивного напряму (сам він займається бойовим мистецтвом айкідо), і школи творчості – художньої, музичної. Чи буде цей проект на державному рівні, чи просто на клубному – покаже час.