Cини полків

Одні діти воювали, щоб… про це не  знали інші?

Що поєднало у родинному альбомі сімдесятишестирічного киянина Петра Філоненка фотографії хлопченяти в червоноармійській гімнастерці й гітлерівського унтер-офіцера? Чому про цього високого сивочолого чоловіка із прізвиськом «заштопаний» три роки тому зняли восьмисерійний телевізійний фільм німці, а він сам колись перелякався, що через китайську вазу за 374 тисячі рублів та вродливу звабницю йому не минути московської в’язниці Бутирки?

«Дядю, візьміть
у частину…»
15 лютого 1946 року він  у заметіль добирався до села Петропілля на Харківщині, притискуючи до себе чемодан із відірваною ручкою і провалюючись у кучугурах. Нарешті постукав у шибку сільської хатини, в якій ледь блимав вогник, попросився переночувати. «Заходьте,  –   відчинила йому господиня. – У нас є місце хіба що на долівці. І трохи бур’яну залишилося – підстелити».
Вранці, як розвиднилось, прокинувся від розмови: «Дивись, ну точно схожий на нашого Петька…». «А де ж він?», –  озвався, розплющивши очі. «Погиб, – сплакнула жінка. – Прийшло на нього аж дві похоронки…». «То, може, мене всиновіть, я теж Петро», – запропонував, ледь стримуючи хвилювання. «Зоставайся, Петю», – встиг почути відповідь. Аж тут із сіней пролунав чоловічий голос: «Саню, Петро вже вдома? Син твій…». «Так це він?!», – зойкнула, кинувшись до нього, мати… Боявся признатися їй одразу – щоб не стався, не дай Бог, в неї інфаркт. А з батьком його з’єднали по телефону в райвиконкомі – працював головою колгоспу. Від нього довідався, що зі спаленого рідного Князевого родина перебралася до сусіднього села. Зустрічаючи сина, батько через хуртовину застряв у лісосмузі до світанку.
Вони не бачилися п’ять років. Ніч із 21 на 22 червня 1941-го Петько, якому йшов тоді одинадцятий рік, перебув зі своїми друзями в полі. Повів туди десятьох однолітків після кінострічки «Чапаєв» на вечірньому сеансі в клубі. Розставив усіх у пшениці за 50 кроків одного від одного. Щоб виявити «слабаків», котрі заснуть на посту як ті двоє із фільму. Розбудив усіх жайворонок.
Село зустріло хлоп’ят криками й плачем: «Війна!» Малий Петько згадав чапаєвського кулемета й подумав: «Отепер повоюємо, не те що Анка!». І заховав у сіні на возі, яким батько віз до райцентру двох мобілізованих найстарших синів, шматок сала й дві перепічки. Поїхав з ними ніби проводжати. Та тільки його й бачили…  Домандрувався аж до Смоленська, вимовляючи, немов пароль: «Дядю, візьміть мене у частину…». Підступив із цим проханням і до військового в шкірянці. А на його: «У мене каші манної нема, щоб тебе годувати», повідомив своє «меню»: «Я від Лозової до Смоленська обгризав копита усіх убитих коней…». «Дядя» змилувався: «Біжи он до того танкіста, скажи, що він за тебе відповідатиме». Той виявився російським письменником. Підсадив його на танк за комір куфайки. «Як тебе звати?», – спитав. «Петько». «А я Костянтин Симонов. Якщо залишимося з тобою живими, обов’язково напишемо по книзі. Ти: «Війна очима юного солдата». А я – про живих та мертвих, які поляжуть на полі бою…».

Двічі витягнутий
із могили
Полягти на цьому полі двічі довелося й Петькові. Вперше його хоронили під Орлом. Уже засипали землею (лежав на плащ-наметі), коли хтось помітив, як надулася й лопнула в нього під носом кров’яна кулька. Витягли з могили.
Почувши про Олександра Матросова, кинувся на фашистський дзот у Білорусії. Прошитого кулями, німці за руки й ноги викинули Петра в кущі. Потім, коли його підібрали наші на бронетранспортер, ще й упав з нього униз головою. Слава Богу, почули: як щось захрипіло в Петькових грудях, коли у селі Тумаровці несли його до  ями у домовині…
Юний боєць 17-ї гвардійської танкової Орловської бригади 1-го гвардійського танкового Донського корпусу Петро Філоненко був розвідником і деякий час – омріяним кулеметником. Двічі рятував прапор. Одного разу умудрився викрасти з німецької кухні відро котлет – декому із фронтовиків цей делікатес навіть снився. Воєнна біографія Петра, офіційно розпочата 30 листопада 1941-го, могла б завершитись після того жахливого поранення на ворожому дзоті 24 червня 1944-го. У грузинському евако–госпіталі в Цхалтубо йому зробили 12 операцій і комісували, призначивши другу групу інвалідності. Не прийняли й до Суворовського училища: «Він же не пробіжить марш-кидок…». То Петро знайшов поряд із вокзалом 10-й окремий запасний лінійний полк зв’язку, пристроївся, коли робили перекличку. «Кого не назвали?». «Мене!», – вигукнув він. У роті бійців, котрі мали поранення, пройшов Європу. 1946-го демобілізувався з Будапешта п’ятнадцятирічним, залишивши позаду 3,5 тисячі кілометрів фронтових доріг, нашпигованих боями.
Через тую
звабницю і вазу
А на київській дорозі вже старшиною міліції Петро Філоненко знайшов 1951-го портфель, повний пачок з грошима (непритомного касира з відкритою виразкою шлунка помітили в кущах на узбіччі пізніше). За це його нагородили. Комісар міліції закреслив у путівці своє прізвище і вписав «Філоненко»: «Поїдете, молодий чоловіче, до підмосковного генеральського санаторію». Поселили в корпусі, де відпочивали охоронці Сталіна. Дуже вродлива сусідка ( за столом у їдальні) на танцях відмовила генералу й запросила на вальс Петра. Так сталося, що він наступив на поділ вечірнього плаття партнерки, і вони, падаючи, розлетілися у різні боки. Супутниця «заїхала» ногами аж під диван, а Петро опинився біля стіни, зачепивши велику китайську вазу за 374 тисячі рублів. Вона закрутилася по залу, теж упала й зосталася без вушка. «Ну все, не минути мені Бутирки», – подумав Петро. І коли через півгодини (розійшлися після казусу по своїх кімнатах) хтось постукав у двері, здивувався, що зреагували так швидко. Але на порозі стояла із щіткою вона: «Плаття хто буде чистити?» Не встигла зайти, як знову стук. «Молодий чоловіче, – сказали йому в коридорі, – вам що –  набридло жити? Ви знаєте, з ким маєте справу?» «Ні». «Це секретарка Берії, дорожча йому за п’ятьох дружин». Запросивши старшину міліції на прогулянку, жінка пішла переодягатися. А він миттю спакував речі й через 20 хвилин уже був на вокзалі. Так і не випало йому поправитись (важив 47 кг) на вишуканих генеральських харчах – смакував ними лише два дні. Ще дві доби походив по Москві. Відпустку провів на Харківщині у сестри. За цей час із Москви до Києва надійшло 7 телеграм: розшукували зниклого відпочиваючого.

А пам’ятника немає
Міліцейський стаж полковника Петра Олексійовича Філоненка – 58 років. Перші 30 із них нікому не признавався, що воював (фронтові ж товариші вважали сина полку покійником). І от на телевізійному «вогнику», присвяченому Дню міліції, попросив ведучу Тетяну Цимбал показати своє воєнне фото і спитати: «Де ж ви, друзі-однополчани Петі Філоненка із 17-ї гвардійської танкової бригади?» За тиждень отримав 574 листи. Було серед них і запрошення на зустріч захисників Москви. Від колишнього начальника політвідділу майора Кудряшова. Це  через нього після першої перемоги під Москвою Костянтин Симонов передав юному розвіднику Петьку Філоненку вірш-експромт, йому присвячений. Але «Блокнот агітатора», на якому були написані строфи, фронтовики пустили на самокрутки.
Про Петра Олексійовича Філоненка видано 4 книги, знято 49 фільмів. Він ким тільки не був у 130-ти художніх фільмах,
з-поміж яких багато дуже відомих. У ролі німецького унтер-офіцера в кінострічці Тимофія Левчука «Два роки над прірвою» застрелив київського підпільника Івана Кудрю… Та жодної з цих кінокартин не подивився: щоб, бува, не розхотілося зніматися у наступній…
Як хлопчисько закохався у юну студентку, котра вручала йому, ветерану війни, квіти після виступу в їхньому інституті. Нині Віра Іванівна – найчарівніша у світі дружина, мати його наймолодшого сина, дев’ятнадцятирічного Михайла. Коли їхав із нею не так давно у тролейбусі, кинувся на захист жінки, у якої злодій витягував гаманець. І отримав від нього ножове поранення – на додачу до тих 29-ти, фронтових (тому й називали «заштопаним»).
 Війну, під час якої він у свої дитячі роки захищав від ворога рідну землю, в українських школах вивчають лише у найстарших класах. До цього учні про неї майже нічого не знають. А на ній загинуло в Україні 17,5 тисячі їхніх ровесників, із тих 67 тисяч, які тоді воювали. І дуже боляче Петрові Олексійовичу Філоненку, голові Ради синів полків України, що й досі немає  у столиці пам’ятника, присвяченого цим юним воякам. Ніяк не знайде він і 5 тисяч гривень, щоб видати книгу спогадів про свій бойовий шлях.