Правда досі на замку

На  повне державне фінансування чорнобильських програм можна сподіватися  2186 року

Як не прикро, а ми й досі живемо за радянськими стереотипами: згадуємо про  ліквідаторів аварії на ЧАЕС наприкінці травня  – сумні роковини цієї трагедії. А віднедавна ще у грудні, в день ліквідаторів. Але ті, хто поплатився здоров’ям, рятуючи світ від катастрофи, хто через це лихо мусів  відірватися від землі, де закопана його пуповина,  пам’ятають про це щодня, щомиті.  Однак  і через 21 рік після того чорного квітня вони не відчувають належної уваги до своїх проблем з боку держави, яка згідно із Законом України «Про статус і соціальний захист громадян,  які по-
страждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» мала б компенсувати їм  втрачене. Ой, довго доведеться їм ще чекати: нова хата розвалиться, поки одержать компенсацію за ту, що залишилася в зоні відчуження.

$170 млрд. за 20 років
Як показують спільні до-слідження Всеукраїнських громадських  організацій «Всеукраїнська соціальна рада» і «Фонд суспільної безпеки», фінансування чорнобильських програм упродовж останніх п’яти років з державного бюджету здійснювалося нерівномірно. І прийшли до висновку, що повне  державне фінансове забезпечення таких програм  можливе хіба що у 2186 році, за умови збереження сучасних економічних умов та вимог соціального законодавства. Наприклад,  якщо Україна повністю відмовляється від інвестицій в економіку з держбюджету у сумі 31,5 млрд. грн. і спрямовує кошти на чорнобильські потреби у сумі 36 млрд. грн. «Щоб виконати свої обіцянки, – каже Семен Глузман, голова ВГО «Всеукраїнська соціальна рада», – потрібно від трьох до десяти держбюджетів України. Ми й досі не знаємо усієї правди про цю трагедію. Пільгами часто користуються не стільки ті, хто насправді рятував людство від біди, скільки ті, хто п’ять хвилин політав тоді над реактором».
За  двадцять  минулих років на  фінансування чорнобильських програм  держава витратила 170 млрд. доларів, але таке враження, що ці гроші пішли в пісок. Хоча якась дещиця перепала постраждалим. Найкраще за минуле п’ятиріччя фінансували дві програми, пов’язані з витратами на харчування, а найгірше – доплати за роботу на забруднених територіях та виділення коштів на оздоровлення (всього 5 відсотків).
Досить гострою залишається проблема недофінансування соціальних програм на нинішній рік – 12,5 відсотка від визначених  законом потреб.  Тепер дещо зміщено акценти у цій політиці: якщо раніше більше коштів йшло на розв’язання соціальних питань, то тепер – на оздоровлення. Дах над головою люди мають, а  ось здоров’я з кожним роком  слабшає, зростає кількість інвалідів першої групи. І навіть за умови, що видатки у бюджеті зростають, рівень фінансування чорнобильських програм залишається на позначці попередніх років.
Сумніви
щодо існування зони
Степан Лященко, голова виконавчого комітету «Союзу Чорнобиль України» обурюється з приводу того, що значна частина коштів йде у зони посиленого радіоекологічного контролю – від 30 до 60 відсотків, тоді як від нестачі державної допомоги потерпають інваліди-ліквідатори. Загроза здоров’ю жителів цих зон у нього викликає сумнів. «Я ці зони загалом ліквідував би, – каже він. – Гроші варто віддати хворим, інвалідам, тим, хто справді  постраждав від аварії на ЧАЕС. Зловживань при наданні статусу «чорнобильців» досі багато».
Парадокс у тому, що, скажімо, чорнобильцям першої категорії, які живуть у Києві, доплачують на харчування щомісяця 237 грн., а тим, хто на Полтавщині – 250 грн., на Донбасі – 290 грн. Невже ціни на харчі у столиці менші, ніж у Миргороді? Справно користуються чорнобильськими пільгами жителі  четвертої зони, але ж, наприклад, зараз рівень радіації на Печерську не менший, ніж у тій же Боярці.
Фахівці МАГАТЕ не вірять переконанням наших медиків, бо вони інколи кажуть неправду про наслідки чорнобильської трагедії в Україні. Тому й країни Заходу не дуже-то поспішають фінансувати  будівництво саркофага. Власне, вони не приведуть на цей об’єкт своїх спеціалістів, робітників. Маємо все зробити своїми силами.