Свята багаті на прем’єри

3  травня у Київському театрі «Колесо»  – прем’єра вистави  компанії «Подія»  – «Я чекаю на тебе, коханий!..»

Моновистава для будь-якого митця – випробування не з легких. У творчому доробку актриси театру «Колесо» Марії Грунічевої такий досвід – уперше. Разом із режисером Віталієм Семенцовим вони обрали п’єсу Нобелівського лауреата Даріо Фо «Я чекаю на тебе, коханий!..» Це найвідоміший  італійський драматург. За статистикою в світі щодня показують близько 400 вистав за його творами. На жаль, в Україні його ім’я мало знайоме глядачеві.
Театральний детектив
Особливу роль у доробку італійця відіграє тема Жінки. П’єса «Я чекаю на тебе, коханий!..» не виняток, оскільки майже більшість  своїх п’єс він написав у співавторстві із своєю дружиною, актрисою Франкою Раме.
Вистава «Я чекаю на тебе, коханий!..» поставлена режисером Віталієм Семенцовим у жанрі фарсу-детективу. Перша складова цього визначення - «фарс» є традиційною для  вуличного італійського театру і характеризується доволі жорстокими, навіть брутальними проявами дії. Проте саме ці ознаки режисерові вдається оминути, залишаючи в постановці лише риси насильства, які змушена проявити головна героїня, зачинена чоловіком у чотирьох стінах. Про те, що ви бачите детективну історію, можна здогадатися лише у фіналі вистави, коли глядачі розуміють, що розмова з сусідкою перетворюється на підготовку до вбивства.  До речі,  ідея перетворити історію про слабку жінку  в розповідь про сильну особистість, здатну змінити не тільки своє життя, а й тих, хто її оточує, належить саме авторам вистави.
На сцені –  як на сповіді
Актрисі Марії Грунічевій вдається тримати глядачів протягом  80 хвилин. Щоб змусити присутніх бути в тонусі, обрали не стільки прискорений темпоритм вистави, скільки насичене складною внутрішньою дією існування головної героїні. Банальна розмова (чим часто-густо відрізняються моновистави), фактично балаканина, у виставі виявляється не тільки своєрідною сповіддю жінки, а й завуальованою підготовкою до важливого кроку в її долі. Всі фізичні дії героїні є контрапунктом до вербального ряду вистави. Режисер разом з виконавицею перетворює прості побутові речі, які є в будь-якій середньостатистичній родині, на образи-символи, де змістовне не збігається з фізичним, а піднімається до рівня метафоричного узагальнення.
Цікаво, що в цій виставі Марія Грунічева відкрила нові грані свого обдарування, змогла поєднати в одному образі лірику й драму, риси гротеску та детективу.
Живий звук – музичне оформлення вистави. Весь звуковий супровід – музичні теми, виконані на фортепіано та гітарі, шумові ефекти, телефонні дзвінки – у виставі належать Глібу Генсіцькому. Професійний піаніст цього разу виконує й кілька ролей за сценою, виступаючи одночасно ілюстрацією розповіді героїні та її співрозмовником.
Клітка з чотирма дверими
Сценографію до вистави створила Оксана Карпус, давня співавторка Віталія Семенцова. На сцені вона збудувала легку конструкцію, яка на задньому плані створює ефект багатокімнатного італійського помешкання. Четверо дверей, як чотири можливих шляхи виходу для героїні вистави, водночас є й кліткою, з якої не можна вибратись.
Фінал вистави режисер залишає відкритим. Що відбудеться, коли відчиняться двері, можна лише припустити. Зможе вирватися з тенет героїня чи повернеться до свого рутинного життя – лишається визначити самому глядачеві, спираючись на власний досвід.

Ільїна ГЕНСІЦЬКА