«Швидкий суд» чи компроміс із прокурором

Коли мова заходить про судову реформу (а в Україні останнім часом ця тема стала вельми актуальною), усі – і законотворці, і незалежні експерти, й самі судді – здебільшого беруть за приклад європейські моделі судоустрою

Звісно, не все можна сьогодні  пересадити на український ґрунт. Але поступ на цьому шляху потрібен. Тим більше, що до цього українську судову владу скеровують не лише вітчизняні державні й політичні провідники, а й рекомендації авторитетних міжнародних структур. Та й самі носії цієї влади – судді – відчувають гостру потребу в реформі судочинства. Про це в інтерв’ю «Вечірці» розповів голова судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Києва Микола Короленко.
– У країнах Заходу представники законодавчої й виконавчої влади ніколи не дозволили б собі навіть подумки сприймати судову владу як третю «в черзі», як такий собі додаток до перших двох влад. Цивілізований світ давно вважає правосуддя основою основ суспільного ладу, фундаментом держави. Тому там незалежність суду, верховенство права, дієвість закону є абсолютною нормою, а не деклараціями про наміри. Суд може бути справедливим лише за умови своєї самодостатності, захищеності і самостійності.
Звісно, є проблеми історичні. Якщо в Європі судову владу офіційно визнано більш як століття тому, то в нас термін «судова влада» вперше побіжно згадали лише 4 серпня 1989 року в Законі «Про статус суддів у СРСР». А засадничо судову владу в Україні легалізували вже з ухваленням Конституції. Основний Закон проголосив нашу країну демократичною правовою державою і поділив державну владу на законодавчу, виконавчу та  судову. Вперше в історії розвитку української державності в нашому Основному Законі про судову владу з’явилася спеціальна глава – восьма, «Правосуддя».
На жаль, роль і місце суду в Україні досі належно не оцінено. Скажімо, за статусом місцевий суд прирівняно до районної держадміністрації, апеляційний – до обласної, а Верховний Суд – до Кабміну. Так має бути не лише на папері.
– А як же, Миколо Павловичу, є насправді?
– Проблема недостатнього фінансування судів  давня. Про неї говорять найчастіше, коли дискутують про судову реформу. Звичайно, за нинішніх економічних умов на брак фінансування  можуть скаржитися представники чи не всіх бюджетних відомств і сфер. Проте, мабуть, жодна з владних установ не має гірших приміщень, ніж суди, особливо місцеві. Навіть у столиці є суди, де судді розглядають справи у власних кабінетах, які, втім, і кабінетами важко назвати. Приміщення судам обіцяють, розв’язання цієї проблеми – у перспективі, хоча якби ті, хто наголошують нині на потребі незалежного, прозорого і справедливого суду,  справді цього бажали, то питання з приміщеннями могли б вирішити вже сьогодні. Втім, що казати про приміщення, меблі, авто чи якусь оргтехніку, якщо  суди часто не мають найнеобхіднішого – канцтоварів, паперу. А той факт, що суддям доводилося самим звертатися з позовними заявами до суду про стягнення заробітної плати, хіба не приклад того, що судова влада – поки що бажана декларація? А для багатьох чиновників і не дуже бажана. Багато хто ще зацікавлений у тому, аби мати вплив на суд…
– Окрім належного фінансування, забезпечення усім необхідним для роботи, комплектування суддівського корпусу з найдостойніших, що потрібно змінити у самій судовій системі, аби на рішення суду не було стороннього впливу?
–  Чинну судову систему України побудовано на засадах адміністративного підпорядкування та ієрархічності, які є несумісними з самою суттю правосуддя, конституційними принципами незалежності суддів.
Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002  року (із змінами та доповненнями станом на 1 січня 2004 року) передбачає реформування судової влади – щоб суди стали незалежними, неупередженими і справедливими. Фактично Закон України «Про судоустрій України», який  мав би забезпечити захист прав, основних свобод людини і громадянина на засадах верховенства права, тільки поглибив кризу судової влади.
Побудова системи судів та організація судової влади є нечіткими, непрозорими, занадто складними, розпорошеними по вертикалі і горизонталі, з елементами дублювання, що призвело до тяганини в судах із розглядом справ, зростання бюрократизації суддів, що робить їх менш доступними для населення. Збільшується тенденція посадового впливу на суди та суддів із особливих та корпоративних інтересів. Адміністративний контроль за діяльністю судів і суддів призводить до виникнення та юридичного закріплення такої професії, як «керівник суду», що позбавляє суддю незалежності і може впливати на ухвалення ним рішення.
Судова система має бути прозорою, простою, зрозумілою і доступною від самого початку її формування до діяльності, прийняття і виконання рішення, при якому мають діяти конституційні принципи незалежності суддів. Адже незалежність суддів потрібна передусім суспільству, державі  в цілому, й представникам усіх гілок влади зокрема.
– Суди нині завалено справами. Чи лише тому, що приміщення тісні, непридатні для органів правосуддя?
– Проблема не в тім, що шафи навіть у коридорах судів ущент заповнені справами. Основні негаразди – у нечіткій, забюрократизованій побудові органів правосуддя. Скажімо, у західних країнах один суддя за рік  розглядає стільки ж справ, як наш за місяць. А це дуже небезпечно, коли суддя не має часу для належного вивчення матеріалів, вислуховування всіх сторін у справі. Судді ж – не роботи якісь. Кажуть, що помилятися може кожна людина, крім сапера. А я сказав би: і крім судді. Помилка останнього – непокараний злочин або ж зламана доля невинної людини. На Заході суди розглядають лише серйозні конфліктні справи. А в нас – навіть порушник правил дорожнього руху, який готовий понести адміністративне стягнення (сплатити штраф), повинен з’явитися для цього до суду і постати перед суддею.
– У країнах Європи є таке поняття, як «швидкий суд»,  де справу розглядають три-чотири дні і виносять рішення. Якби такі правила діяли  в нас, то це  зняло б навантаження на органи правосуддя. Які плюси й мінуси «швидкого суду»?
– На сьогодні Європейський суд розглянув кілька сотень справ, у яких громадяни України скаржаться, що тривалий час кримінальні справи не вирішуються в судах. Річ у тім, що в нас на досудове слідство відведено до двох місяців. Прокурор району може подовжити цей термін до трьох, а прокурор області до шести місяців. Суддя повинен призначити справу до розгляду не пізніше, ніж через десять днів (а в разі складності – через тридцять) з часу надходження матеріалів до суду. А термін процесуального розгляду справи законодавством не встановлено. І це правильно, адже одна справа може складатися з п’ятдесяти аркушів, інша – з п’яти тисяч. Якщо ж врахувати неявку свідків чи потерпілих, забезпечення адвокатом, інші технічні питання, то обмежити це певними строками нерозумно. Але держава  має визначитися ось у чому: є нетяжкі злочини, злочини, де особи, які їх скоїли, не заперечують проти обставин і готові понести покарання. То для чого проводити впродовж двох місяців досудове слідство, а потім місяцями ще розглядати цю справу в суді?
У європейській практиці діють так звані «швидкі суди». Візьмімо французький приклад. Тамтешній суд розглядав справу про крадіжку велосипеда, яку скоїли двоє раніше засуджених. Їх затримали на місці злочину. Через три дні вони постали перед судом, визнали свою провину і понесли покарання. Отож збирати якісь додаткові матеріали не було жодної потреби. Є злочинці, є докази, є зізнання – і все. Формується досьє – прізвища затриманих, опис обставин злочину, пояснення, характеристики. Один примірник цього документа передають до суду, інший – адвокатові, ще один – прокуророві. На третій день  суд виніс рішення. У нас же треба скласти кілька процесуальних документів, висновків, постанов, і на кожний з них відводиться певний час.
Ще у багатьох державах світу в судочинстві є таке поняття, як компроміс. У нашому Кримінально-процесуальному  кодексі є стаття 299: якщо фактичні обставини підсудний не заперечує і погоджується на те, щоб не досліджувати матеріали справи в суді, то суд може відразу винести рішення. Але це лише часткові елементи компромісу, лише на перший погляд – прискорення розгляду справи. Бо, як правило, коли в апеляційні інстанції надходять скарги, то засуджені пояснюють, що своє клопотання вони написали за пропозицією суду чи слідства, не погоджуються з кваліфікацією злочину, з його обставинами тощо.
Компроміс у закордонному судочинстві такий: якщо особа, яка скоїла злочин, готова нести покарання, то прокурор, як представник держави, і адвокат та обвинувачений мають визначитися між собою, яке покарання вимагає держава, а яке готовий понести обвинувачений. Якщо вони знаходять компроміс, то, вибачте, для чого проводити тривале і недешеве досудове слідство, вести  тривалий судовий процес із дотриманням усіх, непотрібних у цьому разі, процедур?  Варто лише постати  перед судом, аби він затвердив таке компромісне рішення. За правильність компромісу перед державою несе відповідальність прокурор, який і просить суд від імені держави призначити покарання.
– Наскільки реально запровадити такі порядки у нас?
– Нині  це, безумовно, нереально. Але перші кроки до цього слід робити. Якщо бодай за місяць  розглядатимемо справи з такої категорії, які у Європі підпадають під «швидкий суд», то вже це буде успіхом. Суди не нагромаджуватимуть матеріали, а держава зекономить значні кошти. Та й Європейський суд не штрафуватиме Україну за зволікання у розгляді справ.
Можна спокійно скоротити принаймні терміни протокольної форми досудової підготовки матеріалів. Адже, коли писалася ця норма у законодавстві, не було ще комп’ютерної мережі. Різні довідки, листи-запити надсилалися поштою. Нині ж це практично можна вирішити за хвилини. То для чого ж витрачати десять днів?
– А компроміс в українському суді можливий?
– Щодо компромісу, то в цьому питанні, на мою думку, зрушення можуть бути, виходячи навіть із нашого законодавства. Закон нині передбачає альтернативні види покарання. Скажімо, громадські роботи – дуже дієвий інститут, по-перше, а по-друге – робіт у кожному населеному пункті вдосталь. На жаль, суди рідко застосовують такі види покарань.
Однак, якщо прокурор дійде  висновку, що звинувачений свій термін покарання може відпрацювати на благо держави поза тюремною камерою, а останній проти цього не заперечує, то не варто, очевидно, з цього приводу довго дискутувати в суді.
Утім, слід наголосити: реформування судової системи потребує паралельних реформ у міліцейських органах і прокуратурі. Приміром, сьогодні велику кількість справ відкладають у судах через неявку на судове засідання підсудних. На моє глибоке переконання, треба чітко законодавчо встановити, що явку підсудного має забезпечити прокурор. Бо функція суду – розгляд справи по суті, забезпечення диспозиційності і змагальності процесу. Обов’язок прокурора – надати докази. А підсудного  треба опитати в суді, як і дослідити інші докази, які надають сторони.