Що приховують написи на надгробках

Доля Людмили Проценко, незвичайної людини, вченого-дослідника, – повертати з небуття славетні, хоча й забуті імена. Віднаходити місця, де покоїться прах людей, що залишили слід в історії України, а часом і всього людства. Завтра Людмилі Андріївні Проценко виповнилося б 80.

Саму ідею досліджувати міські кладовища наприкінці 60-х років минулого століття підказала пані Людмилі Олена Апанович, відома українська вчена-історик. Як стверджують друзі і знайомі Проценко, вона сприйняла її без особливого ентузіазму. Ходити захаращеними кутками старих кладовищ, читати написи на порослих мохом камінних плитах, нарешті, дихати пилом і псувати очі у численних архівах… Та все ж, узялася пані Людмила за справу. Мабуть, за принципом: хто ж, як не я? Понад 40 тисяч карток – поховань, розшуканих, відновлених і в прямому сенсі, і в пам’яті людській.

Знайшла
золото Полуботка
Робила сенсаційні відкриття й сама для себе. Ось одне з давніх на Лук’яніському цвинтарі захоронень – могила штабс-капітана Василя Львовича Мировича (1819– 1872). Відома вона була саме і лише тому, що була тут першою. Але Людмила Проценко вирішила дослідити цей старовинний український рід. Дядько небіжчика – Василь Якович Мирович, підпоручик, за намір звільнити у 1764 році цесаревича Іоана Антоновича із Шліссельбурзької фортеці був страчений у Санкт-Петербурзі. А його двоюрідного діда Петра Федоровича 1724 року притягували у справі дядька – наказного гетьмана Павла Полуботка. Тісний світ – що тут казати! Один із синів Василя Мировича – Іван, також похований на Лук’янівці, – фундатор місцевого православного храму Святої Катерини. 
Людмилі Проценко у її подвижницькій праці допомагав Усевишній, адже повертати з небуття імена, тим більш, імена героїв – справа Божа. Чим, як не Господнім провидінням, пояснити те, що шляхи дослідниці і киянки Лади Іванової випадково перетнулися? І остання повідала, що вона з роду Наумовичів і що на Лук’янівському цвинтарі поховано двох учасників бою під Крутами – Володимира Наумовича і Володимира Шульгина. Їх – тих самих хлопців, що загинули, по-братерському обійнявшись, – перенесли сюди, до родинного поховання Наумовичів, коли кладовище на Аскольдовій могилі стерли з лиця землі. Зробили це потайки, боючись переслідувань «за націоналізм». Людмила Проценко, а також наукові працівники Лук’янівського заповідника Любов Стенік, Оксана Борисюк та інші доклали чималих зусиль, аби на забутій могилі героїв-крутян постав монумент.

Склала
Київський некрополь
«Про знахідки Людмили Проценко, зокрема й сенсаційні, можна говорити багато, – зазначає її послідовник, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства НАНУ імені Михайла Грушевського Іван Дивний. – Досить, наприклад, згадати виявлення місця поховання композитора Артемія Веделя на Щекавиці, там, де, за переданням, змія «вжалила» віщого Олега. Але найбільша заслуга Людмили Проценко у розробці системного підходу до комплексу історичних джерел – написів на надгробках, записів у кладовищенських та церковних книгах, інших архівних документах – при складанні Київського некрополю. Без перебільшень, такого раніше не було ніде і ніколи. Завдяки праці вченої люди знають, що таке некрополь».
Людмила Андріївна не дожила сім років до свого
80-річчя. Її поховано на Лук’янівському цвинтарі, неподалік від центральної алеї. «Хто не шанує минулого, той не має майбутнього» – у своєму житті Людмила Проценко не просто зважила на це мудре застереження. Давнина завдяки їй набула матеріальності, заясніла іменами наших славних попередників. І цей скарб для прийдешніх цінніший за золото Полуботка.