До померлих ідуть, як до живих

Другий тиждень після Великодня називається  поминальним або Фоминим тижнем, а ще Радуницею, що означає «весняна радість»

Напередодні поминальних днів з давніх давен заведено прибирати та прикрашати могили померлих родичів, а також прибирати в оселі та готувати святкові страви.
Сама відправа Проводів  у  Києві  наприкінці  XVIII століття, за свідченнями  стародавніх писань,  відбувалася так.  Для поминання померлих приходили на цвинтар на  гору Щекавицю найповажніші києвоподільські горожани. Над кожною могилою священики  відправляли панахиду, потім кожна родина сідала колом біля своїх покійників і поминала їх стравами та напоями, які приносили з собою.  А тим часом  школярі  співали  псалми, іноді грали сумних мелодій скрипалі.  Господарі частували убогих і старців.  На могилу клали три або чотири крашанки, які після закінчення панахиди розбивали об хрест і віддавали  убогому дідові. При цьому просили його  помолитися за  померлих, називаючи їхні імена.  
Хоч це і парадоксально, але ці дні у слов’ян були веселими. Люди гуляли, співали, грали в ігри і водили хороводи, в яких брали участь  як дівчата, так і заміжні жінки, навіть бабусі. Звідти походить ще одна назва – «бабські проводи».
З тих часів мало що змінилося. Нині всі православні відмічають  Проводи.
«На Радуницю на цвинтарі треба йти з любов’ю і добром у  серці. В дні  Воскресіння Христового  немає мертвих, – розповів «Вечірці»  протоієрей  Сергій Станкевич. – Тому й вітатися з ними треба, як із живими: «Христос Воскрес!» Не треба дуже печалитися, це не Тризна. Але й обіди на могилах не варто перетворювати на безчинство, п’ючи багато спиртних напоїв. Церква таке засуджує.   Колись кладовищами  опікувалися  церкви та монастирі і строго слідкували за порядком  в ці дні».