Погляд через колючий дріт

У стінах Білоцерківської виправної колонії перебуває 960 чоловіків. Тут немає тих, хто за ґратами вперше. Когось «відкомандирував» закон за колючий дріт вдруге, втретє, а комусь уже ніколи не побачити неба по інший бік. Кожен з них прагне втілити там нездійсненні мрії. Наприклад, засуджений за вбивство Валентин Слива знайшов когось, хто спокутуватиме гріхи всіх засуджених.

В’язень, котрий вічно молиться
Талановиті і обдаровані люди не обминають стін колонії. Від латиша Алвіса Таубе, якого засудили за розбій, залишилися на стінах клубу унікальні маски. За словами старшого інспектора соціально-виховної психологічної служби Сергія Давидова, чоловік їх робив із сміття. Знаходив непотрібні речі й долучав їх до своєї композиції. Після кількох годин копіткої роботи з-під його рук виходили справжні шедеври.   Якийсь час засуджений мешкав у Франції. Відбувши термін покарання, митець планував відкрити в Києв салон, але ті роботи, що створив у колонії, подарував установі на пам’ять про себе.
Стіни в будівлях і на території виробничої зони розписані фантастичними картинами. Усі композиційні сюжети зроблені руками засуджених.
 Зараз люди працюють над будівництвом церкви та купола. Координує роботу Валентин Слива.  За що б він не взявся – усе шедевр. Свого часу змінив кілька професій. Був покрівельником, різбяром, навіть художником-мультиплікатором. Валентин має міцну статуру – нагадує справжнього богатиря.  Засуджений дуже любить тварин, а найбільше – птахів. У ще недобудованій церкві живуть його крилаті друзі. Як тільки голуби помічають, що Валентин заходить усередину, враз обсідають його з усіх боків. Чоловік годує їх хлібом і птахи не бояться їсти з руки.
– Що ж ти робитимеш, коли церкву добудують, – із посмішкою звертається до нього Сергій Давидов. Валентин на це лише посміхається. Він і дійсно не знає, як зможе розлучитися із голубами.
Усередині недобудованої церкви усе було звичне. Дерев’яні дошки й матеріал для будівництва свідчили, що жодної живої душі тут, окрім птахів, немає. Зацікавили лише маленькі двері, на які настирливо вказував Валентин. Здавалося, за ними звичайне підсобне приміщення, утім чоловік усе одно запрошував відчинити їх. Те, що побачили, не могло не шокувати. По тілу пройшов мороз. У малесенькій кімнатці перед іконою Божої Матері навколішках стояв засуджений. Схрестивши руки, він молився. Лише доторкнувшись до чоловіка, розумієш, що це досконалий макет. Подібного немає в жодному закладі позбавлення волі.
Валентин розповів, що задумана композиція запозичена із біблійного сюжету, у якому розповідається про розбійника, який 40 років зі своєю бандою скоював злочини, але перед кожним з них просив допомоги у Божої Матері.
– Утім на 41-й рік, коли знову прийшов з подібним проханням до ікони, побачив, як у немовляти, якого тримала на руках Божа Матір, виступила кров.  Він присягнувся, що того, хто спричинив такий біль, буде покарано. Коли ж у відповідь пролунало, що сталося таке через його вчинки, прийняв рішення піти в монастир разом із 40 своїми розбійниками, – завершив розповідь Валентин.
Дивно було почути історію цього чоловіка про той злочин, за який відбуває покарання. Валентин вбив свою сусідку. Скоріше так сталося, як він сам пояснює, через те, що не розрахував сили.
– Я жінок ніколи в житті не бив, – винувато говорить засуджений. –  Навіть у думках ніколи не було вбити сусідку. Я ж у неї навіть ремонт робив. Сталося це лише тому, що сильно розлютився й зопалу підняв на неї руку. П’яні сусіди весь час галділи й заважали мені відпочивати.
Чоловіка засудили на 9 років, з яких йому залишилося сидіти майже чотири.

Повернення до початку
21-річного Валерія Безпалого засудили до шести років ув’язнення. Три з них він уже відсидів. Спілкуючись із привабливим та приємним у розмові хлопчиною, ніколи не подумаєш, що в цьому світі це вже «бувалий» чоловік. На рахунку в нього – четвертий злочин. Дуже рано доля забрала у Валерія батьків. На  волі хлопчину чекає  тільки сестра. Коли був малим, розстріляли батька, який перебував у складі угруповання Авдишева. Потім вбили маму, порізавши її тіло на шматки. Убивство дідуся замовила рідна людина.
Життя Валерія – дивна суміш перемог і поразок. На жаль, більшість із них закінчуються ґратами, щоправда, знов і знов, повертаючись до нормального життя, він намагається побудувати його  з нуля.
 Перше своє правопорушення взагалі не враховує, бо, мовляв, відбував покарання не в колонії, а в спецшколі. Тоді ще школярем йому інкримінували… розкрадання держмайна. Невинно всміхаючись хлопчина розповів, що штовхнула його обікрасти кіоск лише дитяча несвідомість. Утім, як не зарікався, але в’язницю все одно не оминув. У нападі футбольних фанатів на Центральну синагогу, під час якого постраждало троє людей і вщент були вибиті майже всі шибки, Валерій також брав участь. Два з половиною роки покарання довелося відбувати йому за це  спершу в дитячій колонії, а потім – для дорослих.
– Того дня в Києві відбувався футбольний матч між командами «Металург-Донецьк» і «Динамо-Київ», – пригадує інцидент під синагогою Валерій. –  Я – динамівський фанат. Улюблена команда тоді програла. Від розпачу вболівальники напилися. Сп’янілими йшли вулицею Шота Руставелі, де знаходиться Центральна синагога. У групі вболівальників були й скінхеди, які через расові забобони й розпалили конфлікт. Спершу били вікна, а потім зчинилася бійка. Я в ній не брав участі, лише один раз вдарив людину. Однак мене разом з іншими відвезли до Печерського райвідділу міліції. Там били й знущалися. Підвішували на лом і ламали в дверях пальці, а потім показали заяву, яку на мене написали потерпілі. У результаті семеро чоловік було засуджено. Трьом з них присудили умовне покарання, а чотирьох відправили за ґрати.
Звільнившись з колонії й опинившись на волі, Валерій не витрачав час на адаптацію, як інші в’язні. Він швидко знайшов своє місце під сонцем. У дуже короткий строк зумів зробити блискучу кар’єру. Почав працювати звичайним менеджером, а вже у 19 років обійняв посаду керівника відділу реалізації й реклами провідного друкованого видання. Однак так само швидко втратив усе, як і здобув. Повернувся знову до колонії. Цього разу його засудили за нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Утім Валерій запевняє, що той, кого він побив, навіть листа в колонію написав і конфлікт між ними вже вичерпано.

До зони – на лікування
Наркоман зі стажем Сергій Муравлянніков у колонії зцілився. Кажуть, що дехто навіть свідомо потрапляє за ґрати, аби тільки вилікуватися. Яких уже тільки методик не випробував чоловік на собі, щоб позбавитися від наркозалежності. Ніщо не допомагало покинути голку. Рідні й знайомі поставили на ньому хрест. А пристрастився до наркотиків у нічному клубі. Спершу спробував крек (підігрітий і подрібнений кокаїн, що курять), потім героїн, а опісля вже підштовхнуло й до кокаїну. За п’ять років на свою пристрасть довелося витратити багато грошей. Спершу позбувся спортивного комплексу, яким володів у Києві. Потім залишився без двох квартир. Відвернулися друзі. Невдовзі покинула й дружина.
– Уже рік я перебуваю за ґратами й обходжуся без наркотиків. Перші півроку було дуже тяжко. Зараз уже набагато краще, але час від часу буває дуже зле. Гадаю, ще рік і можна вважати себе повністю зціленим. За цей час сталося диво. У мене знову повірили друзі й навіть дружина почала писати листи, – розповідає  Сергій
Суворий режим
без «понять»
У колонії довелося зустріти громадянина Монголії на ім’я Мішель, який відбуває покарання за наркотики. Іноземець одразу знайшов спільну мову з іншими засудженими. Сергій Давидов запевнив, що конфліктів на расовому ґрунті він ні з ким не мав. Спостерігаючи за його поведінкою в компанії чоловіків, які вишикувалися перед їдальнею, ми переконалися, що він тут свій. Мішель весь час жартував і поводився навіть надто розкуто. Він ані хвилини не стояв на одному місці. На нас узагалі не звертав жодної уваги.
Літні чоловіки трималися осторонь молоді. З палицями в руках вони відпочивали на лавці, гріючись на сонечку. Пригадуючи колишні часи, проведені в колоніях, досвідчені засуджені вказували на великі зміни. Переважно нарікали на несвідому молодь, що тепер ігнорує колишні «поняття».
– Немає вже тепер тих установок, що були колись. Розма-
льовують хлопці себе як хочуть, «колють» таке, що волосся дибом стає. А раніше за кожну наколку відповідали. Зараз, буває, приходить сюди ще ніхто й ніщо, а вже в таких наколках, ніби злодій у законі. Трапляються й такі, хто взагалі не розуміє значення символіки. Бачили ми одного, в якого на обох плечах «купола», які символізують, що сидітиме від дзвінка до дзвінка, а він умовно-дострокове звільнення просить, – розповідає хитаючи головою 58-річний Віталій Дмитрович, який відбуває покарання за вбивство.
Побивалися чоловіки, що й «авторитети» на зоні перевелися.  Мовляв, вимерли минулі закони й злодійського кодексу вже ніхто не дотримується. Тепер зухвала юнь не сильно жалує літніх. Утім запевнили, що за себе постояти ще в силах і фори дадуть будь-кому.
Знайшлися серед засуджених і такі, які погодилися продемонструвати свої наколки. На оголених тілах була справжня картинна галерея. Погон на плечі свідчив про те, що засуджений ні в чому нікому не зізнаватиметься, зірочки на колінах говорили, що ніколи не стануть ні перед ким навколішки, окрім матері й коханої, а на плечах – що людина присягається ніколи не вдягати на плечі погонів, наколотий силует церкви свідчив про вже відбутий строк.

Освічених засуджених меншає
Працюють у колонії школа й ПТУ. Викладачі наголошують, що рівень освіченості засуджених дуже низький. Бажаючих вчитися мало. А загрозлива тенденція наркозалежності взагалі нищівна для науки. Такі особи найменше здатні засвоювати будь-який матеріал.
– У нашій школі нині навчається 200 засуджених. Наймолодшому 19 років, а найстаршому – 45. Серед них троє, які взагалі не вміли читати й писати. З такими юнаками працювати ще складніше, бо не мають жодного бажання вчитися. Раніше до школи направляли обов’язково, а зараз лише за бажанням, – розповідає директор вечірньої (змінної) загальноосвітньої школи Віктор Ковтун. –  Професори й науковці в колонії не зустрічаються. А люди з вищою освітою, хоч зрідка, але таки потрапляють сюди. Саме вони найбільше й тягнуться до школи для того, щоб хоча б поспілкуватися, дізнатися про новини, подискутувати із вчителями іноземної мови.
Бажаючих навчатися в ПТУ більше. Тут засуджені мають змогу безплатно отримати диплом з п’яти професій (автослюсар, електрик, слюсар-сантехнік, електрогазо-зварник), що дуже популярні на біржі праці. До того ж, у сертифікаті профтехосвіти не зазначається, де саме здобута освіта.
Зонівські делікатеси
Білоцерківська виправна колонія унікальна ще й тим, що тут запроваджено українсько-швейцарську модель, яка передбачає втілення європейських умов утримання засуджених.
– Перш за все ми намагалися змінити умови утримання, бо коли вони нелюдські – засуджених важко чомусь навчити, – говорить директор колонії Олександр Кірпачов. – Швейцарська сторона профінансувала певну частину цього проекту, а іншу – Департамент з питань виконання покарань. Раніше засуджені утримувалися в одній казармі по 100-150 чоловік, а тепер у одному відділенні перебуває 50 осіб. Таке нововведення дало свої результати. Порівняно з іншими колоніями, рівень правопорушень тут значно знизився. У житловій зоні зникли усі нічні порушення, коли засуджені з’ясовували між собою стосунки або ж грали на гроші. Змінилися й орієнтири поведінки. Особа, яка прибуває до колонії, спершу потрапляє до групи карантину, де з нею працюють психологи і соціальні працівники. Фахівці за цей період визначають, у якій групі найкраще розмістити людину.
Найцікавіше нововведення – утримання засуджених в умовах волі на так званій дільниці соціальної реабілітації, що розташована за територією колонії. Раніше вона мала назву колонія-поселення. Засуджені сюди приходять тільки на ніч, а майже весь день перебувають і працюють у місті на контр-
агентських роботах. Кожен має право скористатися такими пільгами, окрім наркоманів. Олексій Іванович переконаний, що в такий спосіб люди можуть швидше призвичаїтися до умов свободи. 
– Люди, які доволі тривалий час прожили в неволі, на свободі просто ніяковіють. Навіть не можуть у магазині звернутися до продавця з якимось примітивним запитанням, – розповідає пан Кірпачов.
Мрія кожного засудженого потрапити до цієї дільниці, однак щастить не усім. Хоча розрахована вона на 75 осіб, перебуває там лише 28 чоловік. Потрапляють сюди лише найкращі, які зарекомендували себе гарною поведінкою й сумлінною працею. Родичі мають змогу майже щодня провідувати засуджених. У приміщенні гарний ремонт. Є там кімната для відпочинку, спортзал, кімната для побачень, гарна їдальня. Кухар Олександр приготував на обід гречаний суп, вермішель з підливою й салат.
– Тут нам дозволено купувати собі продукти, тож будь-яку страву можна приготувати самому, – розповідає Олександр, який відбуває покарання за розбій. – Найбільшою популярністю серед засуджених користується м’ясо в будь-якому вигляді. Шашлики готуємо частенько, а на свята навіть молочне порося запікаємо.
Начальник дільниці соціальної реабілітації Андрій Крічковський сам обирає людей, які можуть тут перебувати. Він спілкується із засудженими, радиться з інспекторами, начальниками загонів і, звичайно, довіряє власній інтуїції. Коли засуджений порушує дисципліну, або ж помітять, що він вживає спиртне, на нього чекає дисциплінарний ізолятор, а потім комісія, яка розглядає інцидент і повертає засудженого у місця позбавлення волі. Звичайно, ризикувати мало хто наважується.
Раз на два місяці до колонії привозять на екскурсію неповнолітніх злочинців, які перебувають на обліку. Сергій Давидов розповів, що іноді, коли хлопчакам показують умови утримання на дільниці соціальної реабілітації, а потім запитують, яке склалося враження, дехто з них відповідає, що навіть сподобалося. Мовляв, усе влаштовує і «непогано було б сидіти тут». Але упевненості в тому, що «пощастить» потрапити саме сюди, немає жодної, адже подібна розкіш – рідкість у виправних колоніях, і швейцарських грошей не вистачить на всіх засуджених…