Від Бретані до Криму на... пензлику

Гори – червоні, море – як розпечена сіль і  хвилястий обрій... Такі дивні, але цілком реальні пейзажі побачила і взяла на пензлик французька художниця Патрісія Ле Берр. Її «Омріяні пейзажі» відкриті для сердечного і пристрасного спілкування з киянами і гостями столиці у Французькому культурному центрі.

– Пані Патрісіє, ви народилися і виросли в Бретані. І більшість своїх робіт написали, як-то кажуть, споглядаючи із вікна власної спальні. Звідки на ваших французьких картинах  типові кримські сюжети?
– Насправді, усе це дивно і прекрасно. Коли я вперше приїхала до вас в Україну і відвідала Крим – здивувалася тому, що побачила. Гори, море, сонце, хмари, вітер  –  такі як і у нас на узбережжі Ла-Маншу. І люди тут такі ж чуттєві.
– У такому разі можна вважати, що відстань між нашими країнами не більша за мазок вашого пензлика?
– Звичайно, так, немає жодних кордонів!
– Ваші пейзажі такі яскраві і сонячні. Якби можна було зобразити вашу музу, вона, напевно, була б схожою на сонячного зайчика?
– Так (киває головою і посміхається), але тільки не на вранішнього! Вставати дуже рано не люблю. Але морське сонце не хоче зглянутися на наші земні сни і приходить, коли йому заманеться. Звичайно, я як можу – борюся, ховаю голову в подушку, та, врешті-решт, доводиться вставати. І за всі мої страждання, як орден Почесного Легіону, – найпристрасніший і найпалкіший у світі полудень. Але, ви розумієте, працювати мені доводиться не лише вдень. Натхнення приходить несподівано і, коли захоплює, – забуваєш про все. Лише чарівна мить і більш нічого.
– Під час роботи більшість художників не допускають зайвого галасу. У художника Васнєцова над дверима до майстерні висіло зображення ангела Тиші. Але світ з його запахами, звуками і несподіваними спалахами світла відключати неможливо. Ваша найідеальніша творча обстановка? І як ви її створюєте?
– Вона там, де я можу усамітнитися. Побути наодинці з собою. Міркування мають бути відфільтровані так, щоб усі мої думки перестали сваритися. Мій найкращий друг і порадник – моє друге «Я» – має бути поруч. Але не для того, щоб заглядати через плече і хапати за лікоть. Воно, як найкращий підмайстер, має подавати пензлик, накладати фарби, підказувати, що я не побачила. Переконувати мене в тому, що я ще не сприйняла, і не захоплюватися тим, на чому поставила крапку. Але ставити крапки я не люблю.
– Через це ви уникаєте прямих ліній?
– Обрій не може бути прямим. Фарби, почуття, наша внутрішня енергетика – усе це бриз, хвилювання, гроза. Навіть штиль – провісник бурі! Хвилі і хмари, море і пісок, реальне й уявне – їхні грані настільки умовні. Як гра у нескінченність і перехід зі стихії в стихію. Усе це треба бачити очима і відчувати серцем. 
– Критики і мистецтвознавці приходять на вернісажі і починають міркувати про стиль і манеру. Шукають наслідування і школу. Кого ви вважаєте вашим учителем? І чию школу ви успадкували?
– Я намагаюсь бути сама собою і нікого не наслідую. А якщо говорити про вчителів (задумується і поправляє непокірливий локон), можливо, ваш колишній співвітчизник Костянтин де Сталь. Та це – як духовне споріднення. Тому що я бачу, відчуваю і пишу по-своєму.       
– Патрісіє, разом зі своїми картинами ви привезли до Києва справжню французьку весну. Чи можна сподіватися на те, що ви поїдете додому з відчуттям українського квітня?
– Безумовно. Мені тут дуже подобається. І якщо я не прихоплю із собою в Бретань ковток українського повітря і жменю вашого сонця – це буде неприпустимою помилкою.
Виставка живопису Патрісії Ле Берр триватиме до 11 травня. Спілкування із «Омріяними пейзажами» безплатне.