Вічна пам’ять
На будинку на вулиці Архітектора Городецького, 17/1, де понад тридцять років мешкала видатна українська актриса театру і кіно Наталія Ужвій, від сьогодні з’явиться меморіальна дошка
І знімки з родинного архіву, і кінокадри з фільмів та численних телепрограм додадуть штрихи до портрета Наталії Ужвій. Ми можемо збагатити свою уяву і спогадами тих, кого доля не оминула увагою славетної актриси. Зокрема, молодшої колеги Наталії Ужвій, представниці акторської династії Ткаченків-Задніпровських – Юлії Ткаченко.
Копія – не оригінал, але допомагає
– Мої перші спогади про Наталію Михайлівну – ще з далеких 1930-х, тоді мені було три рочки. Не дивуйтесь, я ж – дитина театру, – усміхається Юлія Семенівна. – Мати моя, Катерина Рій-Ткаченко, грала в Театрі імені І.Франка, батько, Семен Ткаченко, розпочинав там режисером, згодом був ректором Київського театрального інституту імені І.Карпенка-Карого. Змалечку звикла до театрального середовища. Передивилася в театрі всі вистави, зокрема ті, в яких грала Наталія Ужвій. Висока така, з великими променистими очима, вона особливо запам’яталася мені. А які в неї були плечі, красива шия. Мало не щодня сиділа я в театрі на репетиціях і так захопилась Ужвій, її ролями, інтонацією, мімікою, що почала копіювати актрису.
Пам’ятаю, на вступних екзаменах до театрального інституту почувалася доволі скуто, тож текст читала мляво. Тоді член приймальної комісії Поліна Нятко порадила мені: «А ти кого-небудь скопіюй». І я, звичайно, скористалася порадою. Уявила пані Наталію, Марусю з «Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці» за М.Старицьким. Церкву, хати, дівчат і хлопців, які летять на санчатах із гірки ніби у оркестрову яму… Згадала сцену, де Ужвій-Маруся сперечається із сестрою Гриця. Схаменулася тільки від оплесків і сміху в залі, так сподобався мій виступ членам комісії. Екзамен, звісно, склала успішно.
– З іменем улюбленої актриси пов’язана і моя дипломна робота в інституті, – пригадує Ткаченко. – На студентській сцені – випускна вистава «Безталанна». Я граю Варку, а мій наречений Михайло Задніпровський – Гната. Наталія Михайлівна, яка тоді була головою Державної екзаменаційної комісії і знала, що ми з Михайлом мали одружитись, тоді, на маленькому аркуші театральної програмки, написала нам: «Нехай ваше життя, ваша доля будуть щасливішими, ніж у Варки й Гната». Була дуже доброзичлива.
А ще до одруження з Михайлом Задніпровським Юлія Ткаченко була знайома із сином Наталії Ужвій – також Михайлом. Молодий курсант Київського артилерійського училища, тоді симпатизував Юлії, дарував конвалії, присвячував вірші.
– Одного разу, – пригадує Юлія Семенівна, – йду містом, а назустріч – Наталія Михайлівна ще з кимось і каже, усміхаючись: «Ось моя невістка йде». Але не склалось. Наші з Михайлом дороги розминулись. Та і його життя, на жаль, рано обірвалося. Під час гастролей Наталії Михайлівни до тодішнього Ленінграда хлопець скупався у холодній річці, захворів…
– До мого чоловіка, Михайла Задніпровського Наталія Михайлівна ставилася з ніжністю, – продовжує співрозмовниця. – Казала, що він нагадує їй сина.
Почуття Анки – ніби особисті
На сцені Наталія Ужвій була королева. Її славетна роль – Анна в «Украденому щасті» І.Франка. Вперше, 28 березня 1940 року, постановку п’єси здійснив на франківській сцені Гнат Юра. Поряд із Ужвій у головних ролях були Амвросій Бучма і Віктор Добровольський. Уже понад шістдесят років вистава не сходить із франківської сцени. А образ Анни, створений Ужвій, залишається «добірним зерном». Актриса настільки наблизила до себе почуття й переживання героїні, що вони ніби стали її особистими. Знайшла стільки рухів-порухів, що в простій виразності, з словами і без слів, як ніхто, розкрила глибину почуттів Анни.
Поряд з Анною, в коштовному намисті театральних ролей Наталії Ужвій, безліч перлин: Варка з «Безталанної» І.Карпенка-Карого, Маруся з «Марусі Богуславки» М.Старицького, Стеха з «Назара Стодолі» Т.Шевченка, Беатріче з «Багато галасу даремно» В.Шекспіра, Раневська з «Вишневого саду» А.Чехова, королева Єлизавета з «Дон Карлоса» Ф.Шіллера, Устина Федорівна з «Пори жовтого листя» М.Зарудного. А скільки фільмів за участі Ужвій пам’ятають кияни старшого віку – «Устим Кармелюк», «Майська ніч», «Виборзька сторона», «Земля»…
Театральне перехрестя
Майже 20 років Ужвій була головою Українського театрального товариства. Мала звання Героя Соціалістичної Праці. І хоч була дуже відомою актрисою і громадською діячкою, виступати з високих трибун не любила. Якось на зборах у Театрі імені І.Франка, коли її запросили до слова, мовивши кілька фраз, зізналася крізь сльози: «Більше не можу. Бо розплачуся…»
– Мені випало акторське щастя грати в тих виставах, що й Ужвій, – розповідає Юлія Семенівна. – У виставі «Ніч місячного затемнення» М.Каріма я була дублером Наталії Михайлівни в ролі Танкабіке. Після втрати сина їй було дуже тяжко, тож була потреба у дублері. У виставі «Дядечків сон» Ф.Достоєвського Ужвій (Москальова) за сценарієм була моєю матір’ю. Поруч з нею завжди почувалася легко, природно. Наталія Михайлівна ніколи не дозволяла собі ні зверхності, ні капризів, притаманних акторам-зіркам.
Добра господиня,
яскрава жінка
– Ужвій була надзвичайно гостинною людиною, – розповідає народна артистка Юлія Ткаченко. – Неодноразово я з чоловіком була в гостях у Наталії Михайлівни та Євгена Пономаренка. У будинку, на Городецького, де від сьогодні меморіальна дошка на честь великої актриси. І ніколи не відчували себе скуто поруч із поважними народними артистами СРСР.
Пригадую, завітав колись на вечерю до оселі Ужвій-Пономаренка зоряний актор із Москви Михайло Царьов із дружиною. Наталія Михайлівна – у білій блузці з коротким рукавом, у такому маленькому білому фартушку (любила білий колір), тоді все подавала на стіл, припрошувала гостей, приносила тарілки, блюда зі стравами. Сама ледь присяде, й знову – на кухню, знову щось несе до столу.
Любила елегантні костюми. Носила розкішний перстень – смарагд із діамантами – подарунок чоловіка.
Пригода біля
пам’ятника Франку
– Якось після вистави «Украдене щастя» (Наталія Михайлівна того вечора не грала на сцені, сиділа в залі як глядач) велика група акторів пішла до пам’ятника своєму покровителю Івану Франку, що біля театру. Поклали квіти. Аж тут – міліціонер: «Ви що робите, націоналісти!» – накинувся сердито. Викликав начальство. За хвилину під’їхав «бобик», з машини вискочив полковник, за ним ще кілька міліціонерів і теж – із погрозами. Це саме було 22 травня – день перепоховання Тараса Шевченка, коли переслідували усіх, хто ніс квіти Кобзареві. Міліціонери, вочевидь, переплутали пам’ятник Франку із Шевченковим. Раптом той полковник упізнав Наталію Ужвій, а може, і пам’ятник роздивився. Зніяковів. І заговорив, перейшовши на українську: «Вибачте-вибачте, непорозуміння сталося». Якби не Ужвій – чим би закінчився той вечір?