Відновлений дзвін на могилі митця

З нагоди 145-річчя кияни вшанували пам’ять відомого на весь світ академіка живопису Миколи Пимоненка

  У цьому був тонкий інженерний задум. Вітер розгойдував ланцюжок у руці мармурового янгола – і невеликий дзвін, прикріплений на пам’ятнику-каплиці, починав тихо і якось сумно калатати… Працівники музею-заповідника «Лук’янівське кладовище», зокрема заступник директора Любов Стенік, й досі не можуть збагнути, в кого підіймалася рука на це диво. Та дзвін з могили Миколи Пимоненка зникав із завидною регулярністю. Довелося махнути на це рукою. А потім почалося-закрутилося – в епоху революцій стало не до дзвонів. Та й не до художників – теж.  
І от стараннями реставраторів до 145-ї річниці з дня народження видатного майстра, який для України є тим самим, що Шевченко в літературі і Лисенко в музиці, могилу відновлено. «Є і дзвін, – говорить Любов Стенік. – Щоправда, менший, ніж був».
Микола Корнілійович народився
9 березня – в один день із Кобзарем. У Києві відзначили його ювілей із деяким запізненням. Академік живопису, учень Іллі Рєпіна, віддавав перевагу не флігелеві, у якому мешкав разом із сім’єю на вулиці Гоголівській (нині тут дитячий санаторій «Салют»), а Малютянці – селу під Києвом, де написав значну частину своїх шедеврів – сцен із українського життя-буття. У місцевому музеї М.К.Пимоненка з ініціативи його директора Галини Шпирук і вшанували ювіляра 9 березня.  
А вчора пом’янути видатного українця прийшли художники, мистецтвознавці, історики. Були і правнуки митця – Михайло Грузов і Михайло Пимоненко.
Але – так уже влаштована людина! – погляд, ні-ні, та й звертається до новенького  «нащадка» бронзових витворів, які свого часу вперто хтось викрадав… Мисливці за кольоровими металами – реалія, швидше, нашого часу, ніж початку минулого століття. Вороги? Микола Пимоненко успадкував від Іллі Рєпіна не лише любов до української минувшини, побуту. Можна сказати, осібно в його творчості стоїть картина «Жертва фанатизму» з постійної експозиції Національного музею мистецтв. Дуже вже муляла вона і, певне, досі муляє очі тим, хто ділить людей за расовими, етнічними, релігійними ознаками. Не всім її сюжет – розправа над єврейською дівчиною, що покохала християнина, – був до шмиґи тоді, коли вирувала Києвом «справа Бейліса»,  не всі з наших співгромадян здатні зрозуміти принципову позицію Миколи Пимоненка і тепер. То, може, зухвалі викрадення дзвонів – то була чиясь своєрідна помста?
Хотілося б вірити, що нині Пимоненковому дзвонові вже нічого не загрожує. Як і світлій пам’яті про нього – митця, якого прискіпливі експерти включили до символічного списку 40 найкращих художників світу всіх часів.