Щоденник розкриває таємниці Лаври

Перлина України у спогадах Андрія Шості

Наступного дня після того, як у «Вечірці» з’явилася публікація «Києво-Печерський заповідник руйнується швидше, ніж відновлюється» (23.02.2007р.), до редакції зателефонував його колишній – у 1970-х роках – директор Андрій Шостя. Подякував за публікацію і запросив до себе в гості. Заінтригував і своїм щоденником-спогадами та унікальними знімками з домашнього архіву.

За чашечкою кави на квартирі в Андрія Григоровича, що на вулиці Тарасівській, поважний співрозмовник уявно повів лабіринтами Печерського заповідника, які, знає тільки він.
Директором став 1973-го. Лавра зустріла свого хранителя горою битої цегли на місці тоді зруйнованого Успенського собору та облущеними стінами  Троїцької надбрамної церкви. Територія була вкрай невпорядкована. Щоб не вимазатися в багно, коли йшов дощ, треба було закачувати холоші. Гора Дальніх печер поступово сповзала до Дніпра.

Втрачені колодязі
У щоденнику Андрія Григоровича –  клопітливі будні, коли лікували рани Києво-Печерської святині, коли ставили «діагноз», шукали причини численних провалів ґрунту. Є й інтригуючі сторінки, як директор разом із спелеологами спускався в підземелля, відкривав численні й несподівані ходи, що вели від Успенського собору і до Ближніх печер, і аж до «Арсеналу».
Один із записів – спогад очевидців, які розповіли про засипання (ще задовго до приходу директора Шості) колодязів Антонія і Феодосія. Андрій Григорович зачитує ті сторінки: «На екскурсію до Лаври завітали дружини Хрущова й тодішнього секретаря ЦК партії Назаренка. Коли проходили біля колодязів Антонія й Феодосія, побачили багато людей, які стояли в черзі з посудом у руках. Поважні гості запитали, що то за черга.
– Беруть воду із тих колодязів, тільки інфекцію розносять, – відповів екскурсовод Лісовський.
Дружини, звичайно ж, доповіли про те своїм чоловікам-високопосадовцям. Результат не забарився. Вночі приїхав танк, зачепив за одну ротонду, що стояла над колодязем Антонія, за другу – над колодязем Феодосія, відтягнув їх. А в колодязі насипали по машині цементу, каміння. Забили їх і зацементували».
Насправді ж у колодязях була лікувальна вода. Протягом багатьох років екскурсанти на щастя кидали в ті глибини срібні монети. То ж вода, проходячи через шар срібла, ставала цілющою. Люди рятувалися нею від гастритів, інших хвороб шлунка.
– Я сам дочитав висновок Академії наук про лікувальні властивості води, – каже Андрій Григорович. – Звісно, коли засипали колодязі, вода пішла підземеллями, понесла велику небезпеку провалів.

Перший мільйон Печерської лаври
Тоді, у часи директорства Андрія Григоровича, провели велику роботу з водовідведення. Закрили шість котелень, які щорічно спалювали 600-700 тонн вугілля й чорна кіптява піднімалася до золотих бань церков-пам’яток. Проклали теплотрасу. Провели інвентаризацію фондових колекцій, які розкрадалися, бо облік лаврських скарбів було занедбано. Ремонтували храми – шедеври архітектури.
– Де брали гроші на все це?
– Києво-Печерський історико-культурний заповідник стабільно фінансувала держава, – акцентує Андрій Григорович. – Хоч які були ті тоталітарні  часи, у верхах розуміли: заповідник – під егідою ЮНЕСКО, це – перлина держави.
Високі гості  постійно бували тут. Андрій Григорович пригадує, як супроводжував голову Ради Міністрів РРФСР Соломенцева. Тоді й Ляшко (по-теперішньому, український прем’єр) порадив директору підготувати проект розпорядження Ради Міністрів України, щоб щорічно надавати заповіднику по 800-900 тисяч карбованців на ремонт, реставрацію. То були великі гроші і їх регулярно  почали надавати.
– А екскурсантів скільки було!  За день  – по 25 тисяч осіб!  Завели тоді спецрахунок, на який щорічно надходило 400 тисяч карбованців, зароблених від екскурсій. За рік продавали 500 тисяч буклетів з історії Лаври, ще й сувенірні  медалі  з видами храмів-пам’яток. Заробляли  до 1 мільйона карбованців, які  витрачали на відновлення Лаври.
Медовий місяць шведського короля
Печерський заповідник вабить найповажніших людей з усього світу. Ось ще – сторінка з щоденника: «Екскурсія лідера Монголії Цеденбала з дружиною планувалася розтягнутися на дві години.  Бо вже о 13-й висока делегація мала бути на прийомі-обіді у Володимира Щербицького. Та де там!.. Дружина Цеденбала, росіянка, захотіла побувати і в музеях, і в печерах.  Секретар ЦК Погребняк не знав як  бути: зривається графік, як зреагує Щербицький? Та все ж водили гостей Лаврою аж чотири години…»
Андрій Григорович перегортає фотоальбом. Показує знімок, що зафіксував Його Величність короля Швеції Густава VI з королевою, молодою дружиною.
– Мені  зателефонували з Москви, із приймальні Леоніда Брежнєва, – розповідає  Андрій Григорович. – Мовляв,  приймай короля Швеції. Він гостював десять днів у Москві, а зараз від’їжджає до Києва, хоче в Лаврі побувати. Подорожує як приватна особа, у свій медовий місяць. Було то влітку 1976 року. У призначений час я вийшов назустріч, поблизу Троїцької надбрамної церкви. Під’їхала машина. Вийшла королева – красива, висока, молода, у білому капелюсі. За нею король Густав.
Водили молоде подружжя і в Музей коштовностей України, і в Музей народного декоративного мистецтва,  де вишиванки, рушники. Король з королевою багато фотографувалися.
– І ось, – усміхається Андрій Григорович, нещодавно я вирішив піднести сюрприз Його Величності. Коли делегація із Швеції була на екскурсії в Музеї Великої Вітчизняної війни, я передав королю 15 знімків, де вони з королевою в нас у Лаврі. Нехай ті  фото нагадають  їм  молодість, післявесільну подорож до Києва.
У щоденнику мого співрозмовника ще багато записів.  Про те, як вдалося утримати в Києві уславленого майстра мікромініатюри Миколу Сядристого, хоч його так переманював Машеров до Білорусі. Кілька детективних історій з викрадення безцінних лаврських ікон, дарохранительниці, які повернули й зберегли для нащадків. За тими спогадами Андрія Григоровича можна водити Лаврою цілі екскурсії.