Повернення блудного сина
Двох своїх синів Марія виховувала одна: з чоловіком розлучилася, коли Андрієві було чотири рочки, а Вадимові – п’ять.
Розривалася між роботою, дитсадком, школою. Не зогледілася, як у її хлопців вуса почали пробиватися. Один за одним вступили до престижного київського університету. Андрій пішов на механіко-математичний факультет, а Вадим обрав для себе біологічний.
Заробітки були мізерними, тож намагалася підробляти, де тільки могла: увечері – прибиральницею на фірмі, у вихідні – домогосподаркою в заможній родині. Ось так і зводила кінці з кінцями. Тільки молодший син, на відміну від старшого, не надто цінував такий материн героїзм, вимагав у неї неможливого: супермодних джинсів, фірмових кросівок, футболок. А сам не хотів спробувати щось заробити.
Хвалити Бога, сини вивчилися. Вадим вступив до аспірантури одразу після університету, а через півроку привів невістку в її невеличку двокімнатну квартиру. І почалося таке, як у «Кайдашевій сім’ї»… Зрештою, Вадим пішов жити до тещі. Три роки й словом не обізвався, забув дорогу до рідного дому.
Якось я зустріла Марію. І стала розпитувати її про синів.
– Знаєте, повернувся мій блудний Вадим, – тішилася вона. – Це трапилося якраз у день Блудного сина. Зранку пішла до церкви, щоб помолитися за нього. А наступного дня дивлюся – на дивані спить мій Вадимко. Очам своїм не повірила, спершу думала, що то старший Андрій перейшов у мою кімнату. Він із дружиною і семимісячним синочком мешкають тепер у більшій кімнаті, а я перейшла у їхню, дитячу.
Я пораділа за приятельку. Як-то добре, коли діти, які збиваються інколи із праведного шляху, усвідомлюють свої помилки і повертаються до рідного порога. А мати є мати, вона, як ніхто вміє прощати.