1 березня 2007 року, четвер №37 (17939) останнiй номер RSS
Головна АКЦЕНТИ ДНЯ ПОДРОБИЦІ ПРО ЦЕ ГОВОРЯТЬ ТЕЛЕтиждень ТАК І ЖИВЕМО КИЯНАМ ПРО КИЯН ДОБРИВЕЧІР

 КИЯНАМ ПРО КИЯН
01.03.2007

Відкриття її дитинства


Доки одяг, взуття та інший крам  у магазинах, нехай навіть найдорожчих, вони – речові сироти з казенного дому. І лише сподобавшись комусь, підійшовши за розміром та ціною, одомашнюються й олюднюються, стають частинкою долі того, хто їх носить чи в кого вони у вжитку. Навіть казкові черевички вирізнилися з-поміж інших тим, що дочекалися своєї Попелюшки. А в реальному житті з ними трапляються й не такі оптимістичні історії…
Через тії черевички…
Було це наприкінці війни. На танцях у сільському клубі на Житомирщині не з’явилася шістнадцятирічна Віра. Розшукуючи її, коханий оббігав півсела. Покликавши на допомогу сусідку, вибив шибку: двері було замкнено зсередини. Забив тривогу хлопець недаремно, відчував щось недобре. У хаті, повній чаду, Віра лежала на долівці. Її, непритомну, одразу винесли надвір, на свіже повітря.  Сестричку Надю, на десять років молодшу (жили удвох), знайшли на печі. Вона прокинулась від того, що хтось дуже струсонув її і спитав: “У тебе голова болить?” Димохід було закрито заслінкою. Віра вирішила померти. Заодно з Надійкою, бо що мала робитиме без неї? Через новенькі черевички на підборах і з хлястиками – розкішну взуванку, що дісталася Вірі як сироті. Вона їх так берегла… А Надійці нестерпно кортіло на ковзанку. Дівча намотало на ніжки онучі і по глибокому снігу пошкандибало на лід у сестриних черевичках. Що з ними сталося через пару годин,  можна уявити. Як і Вірин розпач. Хлопець, котрий вирвав з лабет смерті її та Надійку, потім на ній оженився.
Та ще до свого одруження Віра щоранку споряджала першокласницю Надійку до початкової школи. Закутувала її всю великою картатою вовняною хусткою і підсаджувала на спину сусідського четвертокласника Павлика. Якби не цей  безвідмовний “транспорт”, сиділа б юна учениця вдома: ні валянок, ні чобіт не мала. Коли уроків у хлопчика було більше, чекала у його класі під грубкою: верхи на ньому добиралася й додому. Уже як навчалася в Київському педінституті імені Горького (тепер університет імені Драгоманова), заїхав з товаришем її провідати отой сусід Павлик, який став військовим льотчиком.  Пожартував: “Давай підвезу – як колись…”
“Мені б твою  вроду…”, – вихопилось одного разу в однокурсниці. Але їй, красуні, відмінниці у школі, педучилищі й педінституті, завжди здавалося, що в неї все не так.
“Дітей треба хвалити з самого малку, – пояснює своє відчуття Надія Іванівна, – і частіше гладити їх по голівці”. На все життя запам’ятався Микола Іванович, не її учитель (тоді два класи навчалися в одній кімнаті). “Боже, яка  ж гарна сьогодні Надійка, – якось вигукнув при всіх, коли восьмирічна дівчинка проходила повз нього до парти. – І провів теплою долонею по кісках…”. Наступного ранку летіла до школи на крилах. На добре слово і батьківську ласку іде небагато часу, але якби ж не забували про це усі педагоги. Нестачі того, чого так бракувало в дитинстві Надії Іванівні, ніколи не відчували ні її вихованці, ні син і донька.
За успіхи дякує неньці
Жінка згадує, як у педучилищі заздрила своїм подругам-дитбудинківцям, одягнутим у брунатну кашемірову форму з чорним чи білим фартухом. Згодом відчувала невимовне задоволення, прасуючи таку шкільну сукню своїй доньці.
Окрема власна кімната, величезний килим, що від стелі аж до підлоги, накриваючи й диван замість пледа, багато книг, – уявний інтер’єр її щастя в юності. Доповнити його своєю присутністю в ролі другої половинки прагнули закохані в Надію хлопці. Один з них побачив її на студентській ковзанці. “Через рік із цією дівчиною одружуся”, – сказав своїм друзям. Так і  сталося. Ходив за нею як тінь. Надія щоліта працювала вожатою в піонертаборі. Якось до неї приїхала його однокурсниця. Розповіла, що Володимира з дуже важкою формою менінгіту вертольотом переправили з рідного села на Київщині до столичної Жовтневої лікарні. У маренні весь час називав її ім’я. Лікар попросив розшукати загадкову дівчину, щоб вона провідала хворого. Коли прямувала до потрібного корпусу, її зупинила жінка: “Ви Надія Левківська?” Впізнала її по фотографії. Сказала, що Володимир – її єдиний син, більше в неї нікого немає. Якщо, не дай Боже, помре, – не житиме й вона…
Володимир міг побачити Надію  лише крізь шибку. Але він, такий недужий,  спустився до неї з другого поверху по трубі. Виписавшись за місяць, наступного ж дня, худий і змучений, приїхав у Кончу-Заспу до Надії в піонертабір.
Двадцятирічна студентка, не збиралася заміж. Володимир був у відчаї, сказав, що кинеться з мосту і втопиться. Вона одразу уявила жінку, яку зустріла на території лікарні, і погодилась.
Свекруха теж, як і Надія, виросла сиротою. І дуже переживала, щоб така доля не судилася десятимісячному онукові. А з невісткою прожила ще 13 років після кончини сина.
Донька Надії Іванівни, вперше потрапила до маминого рідного села у п’ятирічному віці.  Вражена надзвичайно красивими весняними краєвидами, дівчинка вигукнула: “Яке щасливе було в тебе дитинство!”. Син, відомий науковець, провідний фахівець у своїй галузі, обіймає високу посаду, за кожен свій успіх дякує неньці: “Це передусім твої заслуги…” Киянка Надія Іванівна Левківська – щаслива мати, бабуся. Прекрасний педагог: її знання і досвід затребувані й досі у дитячому закладі, де трудиться вже понад сорок п’ять років.

Людмила Миколаївна Яновська


01.03.2007   Ліцеїст Павло.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.