Вигідна справа–завозити фурами чиїсь обноски

Шулявський базар (така неофіційна загальна назва кількох ринків, що розташувались на невеличкому клаптику землі) неодноразово змушував декого з посадовців добряче попотіти.

Три пожежі протягом двох років, – здається, вагома підстава для того, аби зробити певні висновки. Згідно з визначеннями спеціалістів, місце розташування непридатне для здійснення торгових операцій. Але хтось вперто лобіює присутність того, що є зайвим і таким, що ганьбить людську честь та гідність.
Практика й світовий досвід забороняють встановлювати під мостами будь-які об’єкти. Аргументів на користь цього більш ніж достатньо: в часи планових ремонтів не доведеться призупиняти діяльність й навіть зносити об’єкти, котрі заважають проведенню робіт. Нинішня нестабільна політична ситуація в світі, часті терористичні акти також свідчать на користь усунення привабливих для терористів ситуацій. Будь-який міст є стратегічним об’єктом.
Побіжно згадаю про причини пожеж, що тут виникали. Хтось вбачав у цьому прояви ксенофобії (мовляв, скінхеди постарались, аби негрів й арабів витіснити), інші переконували, що причина займань в антисанітарії. А дехто не відкидав і причетність самих торговців (чи то пак, приватних підприємців). Вихідцям з Азії та Африки іноді вигідно виставити себе в ролі ображених і скривджених. Окрім того, гуртуючись в національні кримінальні клани, вони жорстоко поборюють один одного. Тож не варто відкидати й цієї версії. Тим більше, що органи дізнання так і не дали на це чіткої відповіді.
Кожен, хто відвідав цю малопривабливу територію, навряд чи захоче з’явитись там удруге. Але ринок діє. Товар – переважно невідомо як завезена до нас продукція або речі, призначення котрих вказане на упаковках як гуманітарна допомога.
Мішками скинута на землю, продукція мокне під дощем, пріє, виділяє смердючий запах. Але це не зупиняє “товаровласників” й охочих за копійки придбати недоношені кимось, але з модним брендом речі.
Безліч разів почуте провокувало пересвідчитись наочно. Узявши до рук блокнота й поклавши до кишені журналістське посвідчення, я відвідав місце, котре начебто суттєво поповнює казну міста. Підозри й передчуття не зрадили. Я опинився в пекельному гадючнику. Тут не діють закони України й норми пристойності або моралі. Ця територія перетворилась на міні-державу. Тут все служить виключно наживі. Ліва частина мосту цілковито окупована вихідцями з Африки. Царина їхньої торгівлі – недоношене (тому й дешеве) взуття з Європи. Завозити фурами чиїсь обноски, виявляється, справа прибуткова. Для когось. Але чи для міста і держави? На більшості тентів навіть не вказано ім’я власника, як того вимагають правила.
Обпльований асфальт, купи сміття. Певно, побоюючись крадіжок, торгаші харчуються на “робочому місці”. Тут же й лишають недоїдки. Асфальт вкрито недопалками, одноразовими виделками й ложками та безліччю іншого непотребу. Прибиральник звичайно є. Його помешкання тут же, біля купи огороженого шифером смітника. Матрац й кілька ковдр рятують його тіло від нижчої за нульову температури в нічну пору. Але суцільна антисанітарія, рівно як і триб життя пияки, покрили його лице і руки якоюсь шкірною хворобою. Володимир (саме так він відрекомендувався) зізнався, що вказівки щодо виносу сміття отримує від охоронців. Вони, до речі, й здійснюють оплату.
Про рівень професійності охорони також окрема мова. На моє запитання, чи уклали вони угоду про надання відповідних послуг з керівництвом базару, виряджені в камуфляж сільські хлопці повідомили, що це зайва формальність. У колишньому епіцентрі пожежі донині не відчистили стіни від кіптяви, але вже почали ремонтні роботи: висока температура під час пожежі суттєво пошкодила міст.
Ось так. Українські платники податків, власним коштом мусять оплачувати чийсь геть не цивілізований заробіток.
Поруч кілька також критих тентами павільйонів. “Товар”, що тут пропонують,– просякнуті пахощами тальку білизна й верхній одяг. Ці речі також свого часу були у вжитку, тому ціни і тут залишаються привабливими для соціально незахищених верств населення. Міліметрова товщина тентів не рятувала теплолюбних володарів краму від холоду. Біля одного з павільйонів хтось намагався завести заправлений соляркою обігрівач, ядучі вихлопи якого забивали подих. До речі, хіба встановлена з порушенням всіх норм пожежної безпеки динамо-машина не може бути причиною пожежі? 
На кількох павільйонах встановлено таблички з іменами власників. Є серед них “підприємці”, котрі отримали дозвіл на підприємницьку діяльність у Радянському, Ватутінському, Залізничному, Ленінградському й Жовтневому районах. Не киянам пояснюю: адміністративна реформа колишнього київського голови Олександра Омельченка скоротила кількість районів столиці. Вищеназваних районів у столиці давно не   існує. Оскільки зменшення кількості районів відбувалось шляхом укрупнення наявних, підприємці автоматично потрапили під юрисдикцію нових податкових служб. Отже, вони в будь-якому разі мусили б пройти перереєстрацію. Цікаво, кому, окрім власників ринку, вони платять “податки”?
Розумію, що значний відсоток громадян країни проживають за межею бідності. Коштовні речі не для їхньої кишені. Але існує здорова альтернатива чужим недоноскам. Функціонують крамниці, що пропонують за низькі ціни товари іноземного виробництва, котрі вже давно відійшли з моди. Одяг ніким не ношений і цілком пристойний. Врешті-решт, національний виробник потребує реального захисту від нечесної конкуренції. Невже владі байдужа доля народу?
Малоприємний для влади й пересічних громадян досвід свідчить, що усні, іноді занадто емоційні методи висловлення обурення та протесту, є суттєво ефективнішими, аніж багатосторінкові петиції, скарги, звернення, тощо. Вважаю себе людиною цивілізованою. Викладені вище факти є притаманним для європейського світу попередженням.

Олесь ВАХНІЙ