Олександр ПРОГНІМАК: Я стовідсотково щасливий

Прогнімак Олександр Володимирович
Закінчив Київське суворовське та Донецьке військове училища, навчався у військовій академії. Служив у Одеському, Туркестанському, Далекосхідному та Київському військових округах, а також у частині спеціального призначення в Афганістані. Полковник запасу. Нагороди: ордени “Знак Пошани”, “Святого Володимира” II і III ступенів, сім медалей.
Доктор філософії в галузі права. Депутат Київської міської ради IV та V скликань, нині – у депутатській фракції Партії регіонів.

Олександр Володимирович Прогнімак, голова постійної комісії з питань культури та інформаційної політики Київради, погодився на інтерв’ю  одразу, причому у суботу,  свій законний вихідний. Утім,  як з’ясувалося, поняття “вихідний” для нього відносне, адже завжди має непочатий край роботи.

– Ви цілеспрямовано йшли у політику?
– Так. На певному етапі свого життя я відчув, що мушу спробувати себе у сесійній залі як депутат – хоч якось допомогти комусь. Тепер, маючи п’ятирічний досвід депутатства, зрозумів, що не помилився. Може, я ще не встиг зробити стільки, як того хотілося, але мої виборці мені дякують. Підтверджує це  тека листів-подяк і просто людське “дякую”, мовлене під час зустрічі. Нині будую другу церкву у своєму окрузі – у селі Чапаєвці. Сподіваюся,  колись люди належно оцінять мою роботу.
– Кожна людина покликана на своїй землі посадити дерево, народити сина-доньку, збудувати дім. Як ви справляєтеся з такою місією і чи почуваєтеся у житті щасливим?
– Я  стовідсотково щасливий! Адже посадив багато дерев за своє життя, збудував багато будинків і маю двох чудових синів: Олександра та Олексія.
– Отже, козацькому роду не буде переводу?
– Сподіваюся. Сам родом  із Донбасу і прізвище мого роду насправді Пригнимак. У радянські часи його дещо деформували, але суть залишилася. За натурою я – козак. У мене завжди у правиці козацька шабля.
– Офіцерські погони, що колись були на ваших плечах, якось впливають?
– Я – полковник запасу, віддав армії 17 років, вийшов на пенсію у 1990-му. Багато позитивного виніс із війська: по-перше, уміння організовувати роботу, те, чого так бракує тепер новоспеченим командирам; по-друге, вміння ставити завдання  і планувати, контролювати їх виконання. Окрім того, армія навчила цінувати кадри, що нині так важливо і в політиці, і в бізнесі – від директора будь-якого ресторану до міністра.
– Ви командир суворий?
– Командир має бути в міру суворим і в міру уважним. Саме таким я намагався бути. Бо інакше, коли підеш в атаку, нікого не побачиш за собою. В армії зрозумів, що таке справжня чоловіча дружба, відчуття ліктя.
– Що вас, шахтарського сина, спонукало стати суворовцем, а тоді – офіцером?
– Мій дід і батько були шахтарями. Батька свого, на жаль, не пам’ятаю, він помер, коли я ще не народився. Дякувати Богові, мав хорошого вітчима. А в офіцери пішов тому, що тоді це було модно, романтично, патріотично. Дуже прикро, що тепер усе це втратило свою цінність. Справжній патріотизм треба виховувати з пелюшок. У нас недостатньо уваги приділяється військово-патріотичній роботі. Я був першим, хто подав рапорт на відправку до Афганістану в грудні 1979 року, а в січні вже воював.  Спершу багато військових виявили таке інтернаціональне бажання. Це вже опісля, коли стало зрозуміло, що така війна безглузда, і їй не видно кінця, патріотичні поривання радянських солдатів поволі зникали. Не шкодую, що у моїй біографії є Афганістан, що жив у минулому столітті і у нинішньому живу. Тепер по-іншому дивлюся на події у цій країні, де зараз загрузли американці.
– Війна в Афганістані  зробила вас, романтика, жорстоким і  суворим прагматиком?
–  Розчарую вас, вона анітрохи не зробила мене жорстокішим. Навпаки, я став більше цінувати життя у всіх його проявах. Чашка кави вранці для мене – це вже свято,  зустріч із колегами на роботі, друзями – також радість.
– Часто  зустрічаєтеся з бойовими побратимами?
– Постійно зустрічаюся і допомагаю їм, чим можу:  опікуюсь міською організацією афганців. Я – полковник запасу,  а Сергій Садовий, голова Голосіївської  райдержадміністрації – сержант запасу, але Афганістан зробив нас бойовими побратимами, друзями,  попри  військові чини.
– Як на мене,  ваша юнацька романтика втілилася у ваших нинішніх колекціях: ви маєте дивовижні стародруки. А з чого усе розпочиналося?
– З дитячого захоплення.  Із трьох років почав збирати книги. Найпершими були, звісно, казки, далі – фантастика. У нашій шахтарській бібліотеці я перечитав усе, що міг. І батьки схвально ставилися до мого захоплення. Найкращим подарунком завжди була  і є  досі  цікава книга. У нинішній моїй  бібліотеці зберігся раритет мого дитинства  – “Мийдодір”  Корнія Чуковського.
– Либонь, і діти ваші на ньому  виростали?
– На жаль, зараз, коли є комп’ютер, телевізор, діти читають менше. Але дитячої літератури вони мали доволі.
– Що тепер є у вашій бібліотеці?
– Усе, від класики до авангардної та містичної літератури. Є й стародруки: “Острозька Біблія”, “Апостол” Івана Федорова.
– А часу вистачає, щоб їх  перечитати?
– Щовечора знаходжу годину-другу, щоб побути наодинці із книгою. А ще захоплююся українськими іконами. Вони настільки  самобутні, не канонічні – можна  роздивлятися їх і бачити те, що хотів би усвідомити саме зараз.  Віднедавна став  колекціонувати старовинні географічні карти.
– Ви десь виставляли вже свої зібрання?
– Цілком слушне запитання – ховати шедеври не можна. Ми закінчуємо зараз будувати Культурний центр на Подолі, де буде  і галерея сучасного живопису, і музей скіфської історії, і музей української ікони. Там експонуватимуться мої колекції, причому безплатно. Щоб якомога більше людей долучалися до прекрасного. Нині, коли Україна на перехідному етапі, більше переймаються матеріальним, аніж духовним. Але ж без духовності немає майбутнього.
Якось мені довелося побачити  колекцію  предметів скіфської культури,  що зібрав  бізнесмен Сергій Тарута. Чудову виставку він організував у музеї “Київська фортеця”. Це мають бачити і діти, і школярі, і студенти, адже це – витоки нашої історії.
Зазирнути в минувшину – то не данина моді, то потреба душі. Утім, таке захоплення потребує чимало витрат, у тому числі  і матеріальних.
– Перед якою іконою ви молитеся?
– Перед “Добрим пастирем”. Ця ікона  виконана у стилі українського бароко XVIII cтоліття, її я придбав у Львові. На ній Ісус Христос  зображений у образі пастуха овець. У нього дуже сумний, стражденний погляд. Я так розумію його… “Хто  примножує пізнання, той примножує печаль”.
– У вашому творчому доробку є п’єса “Фракція”. Розкажіть, будь ласка, хто став прототипами її дійових осіб.
– Це фарс про життя та діяльність депутатського корпусу Верховної Ради. Гадаю,  там є впізнавані образи. На прем’єру депутати не прийшли, хоча я їх запрошував.
– А про Київраду нинішню не хотіли б щось подібне написати?
– Збираю фактаж  (сміється – Авт.).
– Чому ви, людина військового гарту, обрали для своєї депутатської діяльності у Київраді комісію з питань культури та інформаційної політики? Може, не було вибору?
– Вибір був. Минулого скликання мені довірили стати заступником голови постійної комісії з питань майна. Дещо нудна справа. А комісія з питань культури та інформаційної політики – це для мене цікава робота, що дає можливість впливати на суспільну свідомість киян. Певна річ, у міру своїх можливостей. Намагаюся сказати і зробити щось цікаве та важливе для своїх виборців.