Господиня будинкового затишку

Хоч і не вважаємо себе дикунами, але багатоповерхівки,  де мешкаємо, здебільшого “личком жахливі” (знадвору, в під’їздах, на сходових клітках та майданчиках), а “добрі” лише всередині,  домашнім затишком у квартирах…

Від інтер’єру жахів…
У такому будинку, пошарпаному за чверть століття, оселилася, ставши киянкою 1992 року, Людмила Глонь. Він зустрів її інтер’єром жахів: вхідні двері висіли на одному цвяху, у парадному – тусовка безпритульних і наркоманів, розбиті пляшки, стихійний туалет, постійні бійки, ще й на додачу  квартирні грабунки й підпали. Пробиратися крізь цей гармидер до свого індивідуального гніздечка страшно і вдень, а ввечері доводилося прошкувати в пітьмі, бо про лампочку тут і забули.
З-поміж усіх мешканців Людмилі Григорівні було най-
складніше: не мала імунітету до такого безладу. Адже переїхала до Києва з Естонії, де подвір’я у квітниках, а люди й не здогадуються, що можна закидати сміттям, обпльовувати й нівечити увесь простір за межами осель – своїх і чужих.
Пані Людмила обійшла усіх сусідів на дев’яти поверхах. Знайомилась, переконувала: час житипо-іншому, по-людськи. І збирала гроші на двері з кодовим замком, які тоді в Києві тільки з’являлися.  Давали, хто скільки міг,  вистачило на дешеві. Сама їздила на фірму замовляти. І хоч замок протримався всього кілька місяців, ліміт довіри до ініціаторки змін усе ж не вичерпався. Її новий задум на той час здавався неймовірним: про консьєржів у Києві не мали й гадки, а Людмила Григорівна вичитала у французькій книжці (завідує бібліотекою Міжрегіонального вищого професійного училища зв’язку) й замислила запровадити їх у своєму будинку. Знову агітувала сусідів. На збори  з цього приводу зійшлися з усіх 53-х помешкань, з деяких  і господарі, й квартиранти.
Спочатку самі по кілька годин сиділи на стільці в під’їзді,  змінюючи одне одного. Запитували, хто до кого йде. Згодом Людмилу Глонь підтримав начальник жеку: з кімнати для дитячих візків на першому поверсі, що ніколи не функціонувала за призначенням, переселив кудись “офіс” свого електрика, а натомість прислав спеціаліста з “болгаркою”, щоб прорізав у стіні віконце.
Ця консьєржна умебльована нині як оселя.  У ній  чергують четверо пенсіонерів, кожен через  три доби на четверту. Щомісяця отримують по 300 гривень. У шість разів більше, ніж раніше, коли на їхню зарплатню складалися по три гривні, а дехто не давав і 50 копійок. Заробіток зріс і через збільшені внески пожильців, і завдяки певним прибуткам… від туалету. У підвалі облаштували його (цивілізований, з теплою водою в умивальнику) для консьєржів, а користуватися дозволили й торговцям навколишніх крамничок та яток.
Одна з них, приватний підприємець Валентина Загорулько,  на прохання Людмили Григорівни і з власної ініціативи наділяє солодкими подарунками до свят їхніх консьєржів, найстаріших мешканців, ветеранів війни, дітей. Морозивом із двох ящиків, яким почастувала влітку, пригощалися  також і бабусі з онуками із сусідніх будинків. Вони, до речі, навідуються у парадне на Дорогожицькій, 15 на виставки, організовані Людмилою Григорівною. Роздивляються розвішані на стінах дитячі малюнки та ще молодече рукоділля тутешніх стареньких майстринь: мереживо, плетіння, вишивки.
Під’їзд час від часу перетворюється не тільки на виставковий зал, а й на концертний: виступають діти. Для імпровізованої завіси пані Людмила пошила атласні штори. Щоб прикрасити сцену, хтось позичив штучні квіти. Їх розмістили на дерев’яній підставці, яку Людмила Григорівна знайшла на смітнику. Там часом опиняються досить пристойні речі.    
Вішалка на ніжках – тепер стоїть у дитячому клубі в будинку, що поряд. Її хотіла викинути сусідка. Туди ж віднесли й пересортовані  “макулатурні” книги. Килими на горищі, під замком, теж знайдуть і своє місце, і господарів. Як і багато речей та одягу, що Людмила Григорівна щоразу  привозить із Німеччини – від своїх родичів та їхніх знайомих, і роздає тим, кому вони потрібні. Телевізор, подарований братом, тепер у консьєржній.
До хорошого люди звикають швидко. Уже й не віриться, що їхній під’їзд колись нагадував занедбаний підвал. Скільки винесли усілякого бруду… Відмивали стіни, фарбували, білили. Гуртом, толокою. І дорослі, й діти.
Разом і клумби та газони у дворі на привезеній землі розбивали, і дерева та кущі саджали.
Живуть за будинковим статутом, який  ухвалили на загальних зборах. У ньому правила і для консьєржів, і для мешканців. Вирішили:  жодних ходаків по квартирах не впускати. Вже призвичаїлися брати  рекламні проспекти зі спеціального столика. У різних статистів, агітаторів тощо запитують координати: хто їх послав, посвідчення. Останні часто були липовими і навіть доводилось викликати міліцію.
Ті,  хто тісно пов’язаний з оковитою, тепер не завдають клопоту сусідам, не бешкетують. “Це хороші люди, – говорить Людмила Григорівна. – Але хворі на алкоголізм”. І згадує, як була свідком схожих одна на одну сцен і ніяк не могла збагнути, у чому справа. Дихала свіжим повітрям перед будинком, а з-за рогу час від часу визирав і ховався той чи той любитель зеленого змія. Пояснили консьєржі: “То він вас боїться й не може із пляшкою до будинку зайти. Випити хочеться, а ви стоїте перед дверима…”.

…До очей без сирітства й самотності

Дітей зі свого будинку пані Людмила не раз супроводжувала в цирк, на екскурсії й прогулянки по Києву – в Гідропарк, на Хрещатик. Бабусь якось запросила на чай до себе додому. І поспівали, й наговорилися. Дуже всім сподобалося.
А 28 січня минулого року Людмила Глонь запросила їх та інших пенсіонерок з мікрорайону на відкриття клубу “Джерело” – для людей старшого віку.  Що, як написала вона в запрошеннях, “допоможе зберегти ба-
дьорість духу, надасть можливість не бути самотніми і подарує дозвілля у колі друзів”.
Із директором дитячого клубу в сусідньому будинку на Дорогожицькій, 15-а домовилась про кімнату, де мали зустрітися. Принесла скатертину, разові стаканчики для води (чашку й тарілочку кожен брав із собою), напекла млинців, купила солодощі, шампанське. І цього разу, як і завжди, Людмилу Григорівну підтримали небайдужі: чоловік Микола Андрійович, директор фірми, і сусідка з 9-го поверху, юрист Інна Рафальська, котра дала згоду на безплатні правові консультації для учасників новоствореного клубу “Джерело”.  Гематолог Світлана Бурнаєва (з пані Людмила познайомилася на вулиці, й відтоді стали немов родичами) пообіцяла лікарські консультації, і роздала всім  у подарунок дуже корисну книгу “Харчування людей похилого віку”. Порадами ж можуть обмінятися усі: кожен має свій досвід, фахові знання. Люди зібралися з такими цікавими біографіями… І так добре їм було ра-зом... Вирішили зустрічатися щомісяця. Але, на жаль, є проблема із постійним приміщенням для таких зустрічей.
Перед тим, як стати киянкою, Людмила Григорівна 21 рік прожила в Естонії. Свій трудовий шлях там почала в дитсадку помічником кухаря. Потім її перевели на посаду вихователя групи. Через три місяці доручили наглядати за будівництвом великого експериментального дитячого комбінату, щоб вчасно здали його в експлуатацію. І призначили директором. Ще через деякий час під її службовою опікою були самотні пенсіонери, багатодітні родини, сироти. Вона без репетиторів і курсів самотужки опанувала естонську мову. Переймала її в малюків у дитсадку. У магазинах запам’ятовувала назви товарів, прислухалася до діалогів продавця з покупцями, до розмов на вулицях. Була здібною ученицею навколишнього середовища. Згодом на відмінно склала вступні іспити на факультет естонської мови й літератури Талліннського педінституту, до від’їзду в Київ провчилася там два курси. Розмовляти й читати державною мовою вміє і в Україні.
Про кончину бабусі, Лідії  Сперанської-Старостіної, 1988 року повідомило центральне телебачення. У роки громадянської війни, голодомору вона збирала по Росії бездомних дітей, створювала для них притулки. Тривалий час працювала позаштатним кореспондентом-організатором журналу “Работніца”. Людмилі Григорівні найбільше запам’яталося, як п’ятирічною дівчинкою ходила з бабусею на свято 8 Березня до дитячого будинку у своєму містечку Тутаєві на Ярославщині. Його юні вихованці показували їй свої спальні, їдальню. Але якими очима проводжали: у неї десь є рідний дім, а вони залишаються у казенному… Ці погляди так її вразили, що тоді, малою, пообіцяла собі: повернеться туди дорослою – працювати. І дотримала слова: в тому будинку, щоправда, діяв уже дитсадок.
У Києві Людмила Григорівна Глонь дбає, щоб її сусіди відчували рідною всю дев’ятиповерхівку. І  щоб зникали сирітство й самотність в очах людей, які зустрічаються в її житті.