Нарешті вирвалася з конвеєра домашньої роботи. Вихідний – тож гайда в Голосіївський ліс.
Поки сніжок та морозець – ловлю момент.
Саме Голосіївський ліс – а не Гідропарк, наприклад. Бо так склалося: моє життя було тривалий час пов’язане саме з Голосієвом. Здається, буквально вчора я щодня вивозила туди свого синочка у візку: наша сім’я наймала квартирку неподалік. Ото вже надихалися свіжим повітрям!
Син підростав. Узимку спускалися з ним на санчатах та лижах. Скільки сміху, сліз і вереску було!
Нині він уже дорослий. Моє запрошення поїхати до лісу разом зігнорував: пішов до друзів. Нормально.
Я ж зайшла між голосіївських дерев – як у молодість. Протоптала стежку вздовж незамерзущого струмка. Кволо жебонить він, замулений і сонний, відбиваючи низьке зимове небо.
Стовбури дерев – ніби вирізані з чорного паперу на тлі засніжених пагорбів. А підійдеш ближче, побачиш: сніг набився у глибокі зморшки кори. Так зима стає об’ємною, очевиднішою. А низенькі кущі – немов малюнок тушшю на китайському рисовому папері. Краса.
Біля озер – особливий гамір. Ніхто, звісно, не відважиться ступити на крихкий лід. Зате он скільки охочих погодувати диких качок. Вони плавають у незамерзлій зіниці настороженого озера. Пишні селезні мов намальовані. А качечки простенькі. Темна важка вода навколо – а їм хоч би що: пірнають собі. І навіть не зважають на розмоклі шматки хліба, що прибилися до берега. У Голосіївському лісі на прочищених доріжках повно молодих і вже поважних пар.
Сосни понад озером –
ніби на новорічній листівці.
Здається, я – та сама,
що була кілька десятків літ тому.
Завершилося коло.
Розпочався новий виток життя.