Навколо озера

Нарешті вирвалася з конвеєра домашньої роботи. Вихідний – тож гайда в Голосіївський ліс.
Поки сніжок та морозець – ловлю момент.
Саме Голосіївський ліс – а не Гідропарк, наприклад. Бо так склалося:  моє життя було тривалий час  пов’язане саме з Голосієвом.  Здається, буквально вчора я щодня вивозила  туди свого синочка у візку: наша сім’я наймала квартирку  неподалік.  Ото вже надихалися свіжим повітрям!
Син підростав.  Узимку спускалися  з ним на санчатах та лижах. Скільки сміху, сліз і вереску було!
Нині він уже дорослий.   Моє запрошення  поїхати до лісу  разом зігнорував: пішов до друзів. Нормально.
Я ж  зайшла між  голосіївських дерев – як у молодість. Протоптала стежку вздовж незамерзущого струмка. Кволо жебонить він, замулений і сонний, відбиваючи низьке зимове небо.
Стовбури дерев – ніби вирізані з чорного паперу на тлі  засніжених пагорбів. А підійдеш  ближче, побачиш: сніг набився у  глибокі зморшки кори. Так  зима стає об’ємною, очевиднішою. А низенькі кущі  – немов малюнок тушшю на китайському рисовому папері. Краса.
Біля озер – особливий гамір. Ніхто, звісно, не відважиться ступити на крихкий лід. Зате он скільки охочих погодувати диких качок. Вони плавають у незамерзлій зіниці настороженого озера. Пишні селезні мов  намальовані. А  качечки  простенькі. Темна важка вода навколо – а їм хоч би що: пірнають собі. І навіть не  зважають на розмоклі шматки хліба, що прибилися до берега. У Голосіївському лісі  на прочищених доріжках повно  молодих і вже  поважних пар.
Сосни понад озером –
ніби на  новорічній листівці.
Здається, я – та сама,
що була кілька десятків літ тому.
Завершилося коло.
Розпочався новий виток життя.