Вони молодіють дружбою
У житті людському доволі різних цінностей, які можна легко виміряти: грошовим еквівалентом, унцією золота чи каратом діаманта. Однак є речі, непідвладні жодному виміру, такі як почуття, духовна спорідненість сердець та думок. Маю на увазі людську дружбу, у когось вона триває рік-два, а у когось – десятки літ, піввіку.
П’ятдесят років такого духовного єднання недавно відзначила дружна, весела компанія однодумців, яка об’єднала високоінтелектуальних, талановитих, щедрих високою думкою киян – науковців, конструкторів, інженерів, будівельників. За плечима у кожного з них – кандидатські та докторські дисертації, наукові ступені, відкриття, сім’я, декотрі з них уже нині прабабусі і прадідусі… А розповіла мені про таку незвичну родину Віра Васильєва, професор, доктор медичних наук, яка упродовж 55 років працює в Київському інституті епідеміології та інфекційних хвороб. І хоч кажуть, що незамінних людей не буває, таким, як вона, насправді дуже складно знайти заміну. Власне, її товариші такої ж закваски.
“Команда молодості нашої”
Віра Львівна заздалегідь приготувалася до нашої зустрічі – дістала останній фотоальбом, присвячений піввіковому ювілею їхнього братства. А загалом таких фотоальбомів – понад сорок: щороку вони традиційно напередодні Нового року збираються і підсумовують прожите у промовистих світлинах, дотепних віршах (з-поміж фізиків є досить-таки тонкі лірики), тостах – тепер вони обмежені 50 краплями коньяку.
На першій сторінці – передова стаття, зміст якої зводиться до того, як товариство прожило минулі роки. На наступній – на фото молоді, красиві фундатори його: Людмила Чудна, її чоловік Володимир Легкий, Анатолій Бикоріз і Тамара Бужиєвська.
– Усе почалося з того, що я, Тамара, Людмила, Ніна просто спілкувалися одна з одною, маючи, так би мовити, спільні інтереси, – гортаючи сторінку за сторінкою коментує Віра Львівна. – Фундамент дружби заклали жінки, хоч кажуть, що жіноча дружба не міцна. І поволі обростали новими друзями. А оскільки всі ми, окрім науки дуже любили подорожувати по світу, то і з тих мандрів привозили нових знайомих, котрі ставали нашими побратимами.
Саме так опинився в цьому товаристві авіаконструктор Олег Антонов. І хоч він був старший за віком від інших, почувався у дружньому колі нарівні з молоддю. Любив і повеселитися, і подискутувати на різні теми, навіть далекі від авіабудування, і гарний тост виголосити. Його розум, дивовижна, вроджена інтелігентність, уміння слухати інших притягували наче магніт, тому довкола нього був завжди гурт. Велич, слава, які, здавалося б, піднесли таку особистість до захмарних висот, не завадили йому бути простим земним: щирим, людяним, добрим, чуйним.
– Ось він, у маскарадному костюмі мушкетера, – господиня показує на фото. – Правда, справжній лицар? Ми дуже часто влаштовували зустрічі команди молодості нашої у його апартаментах, де в усьому відчувався дизайнерський почерк, художній смак господаря. Це я танцюю із Олегом Костянтиновичем.
У молодості у цьому товаристві часто бриніла гітара, любили поспівати всі. Дні народження кожного святкували також разом. Збиралися то в Голосієві, біля багаття, то в Гідропарку, то на Андріївському узвозі. Влітку їхнім круглим столом були лісова галявина, пляж, зимою дружно ставали на лижі. А коли хтось повертався із закордонної подорожі, то залюбки слухали їхні звіти-розповіді про побачене і почуте там. За піввіку вони об’їздили мало не увесь світ.
– Це – Людочка Чудна в Індії, а Бикорізи у гостях у свого сина в Чикаго, – гортає далі фотоальбом пані Віра. – А ось Юрко Гуща, ще зовсім молодий, без бороди, наш біолог, кандидат наук. Тут ми на дачі в Олексія і Ніни Мойбенків, Олексій Олексійович – уже академік, заступник директора з науки в інституті імені Богомольця. І читає підпис: “Ніна “вступила” онука до медінституту, а онуку – до 1 класу, а сама, як неопалима купина, вічно горить – не згоряє на роботі”.
Хоч би де ми були, нас завжди об’єднували любов, бажання поділитися своїм баченням тієї чи тієї проблеми – наукової, філософської, суспільної, політичної, суто людської.
Такої спорідненості душ нині важко ще десь знайти: і часи не ті, і люди інші – кожен ховається у своїй нірці.
“Нам на двох – 150!”
Ми дійшли до ювілею Віри Львівни, точніше двох ювілеїв: їй і її чоловікові Станіславу Моральову виповнилося 150. Певна річ, цю солідну цифру вони порівну розділили, як у тій пісні: “Тобі половина й мені – половина”. Святкували спільний день народження кілька років тому на дачі. Найпочеснішими гостями за святковим столом були їхні вірні друзі. З кожним роком їх меншає: вужчає коло друзів – ширшає коло втрат. А бувало, що й по 30 збиралися, дітей своїх приводили. І тепер їхні нащадки, як колись батьки, мають своє добірне товариство – також зі спільними інтересами, духом, думкою.
– Люблю людей добрих, щирих серцем, – веде далі Віра Львівна. – Я навіть відчуваю теплоту їхніх душ. Прийду на ринок і намагаюся купити продукти в доброї молодиці, нехай вони матимуть, може, і не такий товарний вигляд, як у інших продавців, зате, впевнена, смачніші значно. Людська енергія може бути дуже цілющою – як лікар кажу.
Так трапилося, що сама вона на рівній дорозі посковзнулася і травмувала хребет. Потрапила до лікарні. Багато друзів, колег по роботі приходили її провідувати, але коли поріг палати переступала Тамара Бужиєвська, яка першою організувала в Україні кафедру медичної генетики, Віра Львівна відчувала, як її тіло наповнюється силою, здоров’ям. Адже лікувати хворобу можна не лише піґулками, медичними процедурами, але й людським поглядом, мовою. Тож пані Віра дуже завдячує своїй товаришці, яка допомогла їй встати на ноги. І, звісно, своєму чоловікові, з яким разом 54 роки. Не мають вони царських хоромів, ніколи не розкошували в житті, адже в науку зазвичай не йшли за довгим карбованцем. Як казав колись академік Вавилов про вчених: “Ми бідні, але ми багаті розумом”. На жаль, тепер таке багатство не дуже цінується, тому наука поволі старіє у нас.
Слухала я Віру Львівну і дивувалася, як вона та її друзі змогли пронести через своє нелегке, бурхливе життя почуття вірності своїм пориванням, світлим ідеалам, не зронили людської гідності, з великого шляху не звернули на манівці. У кінці фотоальбому прочитала поетичні рядки: “В нас інше літочислення, бо ми свій поступ міряємо не прожитим днем, а святом дружби”. І хоч нині вони дедалі рідше бачаться і спілкуються частіше по телефону, залишаються вірними своїй дружбі. Котрі здоровші, приходять у гості до тих, хто тепер має дорогу хіба що до порогу. Підтримують одне одного, як можуть. Хоч за плечима в кожного чимало прожитих літ, душі й серця їхні молоді, як тоді, у 50-ті, коли вони захопливо промовляли: “Чудовий, друзі, наш союз!”