14 лютого 2007 року, середа №26 (17928) останнiй номер RSS
Головна АКЦЕНТИ ДНЯ ПОДРОБИЦІ ТУРБОТА КУЛЬТУРА СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 КУЛЬТУРА
14.02.2007

“Пропала грамота”: розмова з камінням


Лідер групи “Пропала грамота” Павло Нечитайло називає свою музику “писаною писанкою”.

Назву колективу запозичено у однойменного фільму з Іваном Миколайчуком. До участі у дебютному альбомі “Цейво” залучено “ДахаБраху”, “Планту”, попередню згоду дав Андрій Середа. Відеокліп поки що один, і подивитися його можна тільки в Інтернеті. “Пропала грамота” – дуже сучасна група, а стиль її можна означити як “подільський фундаментал”.
– Кам’янець-Подільский є альфою і омегою нашої творчості, – розповідає Павло. – На початку та в середині 90-х років у цьому місті існував надпотужний музичний рух: близько десяти професійних команд, які грали наживо концептуальну музику. Ми пили з того джерела. Крім того, Кам’янець – містичне місто, єдине в Україні, що повністю зберегло архітектурний ансамбль середньовічної доби. Тут камені говорять з людьми, і нам багато чого понашіптували, а ми в міру своїх сил переказуємо це людям. Старий Кам’янець стоїть на острові, що повторює обриси грецької букви омега.
– А в Києві після цього не важко жити? Чи тут каміння теж розмовляє?
– Усі учасники команди є палкими апологетами прислів’я “Де народився, там приліпився”. У Києві намагаємося поводитися смиренно, культурно, приносити користь місту, не псувати навколишнього простору. Місцеве каміння і послухати нема коли – працюємо.
– Ви – на “Радіо Київ”?
– Маю авторський проект щодо етнічної музики “Варган”, але основна частина моєї роботи – концепції програм, їхній ефірний одяг, загальний одяг радіостанції... Зараз це зветься креативний менеджер, а по-простому – вигадник.
– І яку вигадку у своєму житті вважаєте найвдалішою?
– Щиро сподіваюся, що вона ще попереду.
“Пропала грамота” – творча лабораторія кількох давніх друзів: Сергія Бєлінського, Олександра Омельченка, Костянтина Бушинського, Олега Олійника і Павла Нечитайла. Існує група з 1998 року, перемогла на “Червоній руті” у Дніпропетровську 1999 року в номінації “акустична музика”. Потім гурт розпався – гітарист на два роки поїхав мандрувати Західною Європою.
– Ми постійно з кимось співпрацюємо, – продовжує Павло. – Необхідною складовою виступів є перфоманс з елементами монотеатру. Пробуємо працювати з віджеєм. Влітку випустили сингл з електронними композиторами. Грали на презентації книжки “Славка” молодої письменниці Галини Ткачук. На мій погляд, суміш мистецьких жанрів зараз – масовий процес. Це відбувається тому, що наближаються Останні Часи. Людей усе важче дивувати, от митці і стараються, хто як може.
– Розкажіть про Останні Часи!
– Індуїсти говорять про кінець Калі-Юги і початок Нового циклу. З’являються нові форми, вмирають старі ідеали... Інфопотік настільки щільний, що люди його не витримують. У мистецтві Апокаліпсис виявляється в індивідуалізації. Кожен намагається схрещувати одне з іншим і працювати на миттєвий ефект, не підтримуючи Логосу, Архетипу будь-якої ідеї.
– А ви у це вірите? І що буде потім?
– Чи вірю я у кінець світу? Звичайно, але люди чекають його від того моменту, коли Ісус зійшов на небо. На початку ХХ століття ситуація у наших широтах була ще страхітливішою. Можливо, згодом усе перекипить у цьому життєвому казані і стабілізується.
– Пам’ятаєте, коли вперше заспівали?
– У мене по материній лінії в роду є прізвище Співак. За розповідями, я своїй тітці Марусі Співак допомагав “брати ноту”, ще не вміючи говорити. Пам’ятаю, що вперше співав у шкільному хорі якісь твори радянських композиторів, потім на шкільних конкурсах народні пісні.
З 9-го класу почав сам щось під гітару вигадувати.
– У вас колись пропадали речі?
– Іноді – у межах власної кімнати. Надовго, і потім цікавим чином знаходилися.
– Підозрюєте домовичка?
– Підозрюю власну незібраність і забудькуватість, а також хаос в особистому просторі.
Наприклад, шукаєш запальничку, нервуєшся – і за півгодини пошуків знаходиш її у себе в руці. Загалом, щось знаходити – моя професія і покликання. Я археолог. Одна із найбільших знахідок – напрестольний хрест на березі Рибальського півострова після повені. Ще знаходив будинки і вулиці ХІ століття на Подолі, небіжчиків епохи бронзи на трасі Одеса – Київ, наскельні малюнки у дністровських печерах.
– І що далі зі знахідками?
– Усі знахідки здійснено під юрисдикцією Міністерства культури та мистецтв й Інституту археології НАНУ. Написано звіти, цінності здано державі. Повідомляю про знахідки статтями у фахових виданнях, якщо це моя експедиція.
– Вашу групу певною мірою можна назвати фольклорною. Скільки, на ваш погляд, зараз у музиці має бути фольку?
– Стільки, скільки захоче творець, що виробляє конкретний звуковий продукт. Фольк не є музичною домінантою чи індикатором. Це такий самий музичний напрям, як джаз, рок чи класична музика. З однією умовою – він найстарший і саме з нього починаються всі і вся. Зараз в Україні спостерігається певна фолькова істерія, яка скоро мине. Зерно відсіється від полови, поменшає фольк-фестивалів та гуртів, залишиться справжнє і стабільне. Просто зараз ми переживаємо те, що відчувала Західна Європа у 90-х роках.
– А від чого ця істерія?
– Тому, що українці шукають свою ідентичність і національну ідею. Всі нації знаходять її в історії та фольклорі. Народ у нас давній, нація молода, тому пошуки тривають. 

Катерина Володимирівна Лебедєва


14.02.2007   Їхні стежки перетнулись у Парижі.


14.02.2007   Босоніж на гранітній підлозі.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.