Життя у візку

Два роки тому Президент України видав Указ “Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями”.

В Києві діє міська програма “Безбар’єрне середовище”, спрямована на розв’язання  проблеми доступності для людей з особливими потребами. Нещодавно на колегії КМДА обговорили й те, як зробити наше місто безбар’єрним для людей, які пересуваються у візку, хто має захворювання опорно-рухового апарату, зрештою – для літніх людей з надмірною вагою, мам із дитячими візочками, які часто не можуть потрапити навіть до звичайного магазину. А що вже казати про аптеки, поліклініки, пенсійні фонди, райдержадміністрації.
Вочевидь, усім цим мають перейматися не стільки президент, мер, які не завжди можуть знати, чи є пандус у тому чи тому будинку, а передусім керівники районів, соціальних управлінь, жеків. Себто, проблему безбар’єрного середовища треба розв’язувати не у високих кабінетах, а безпосередньо на місцях. У цьому переконаний Іван Марусевич, який очолює центр реабілітації спинальників “Відродження-АРС”, що на Оболоні, і щодня на собі відчуває незручності в пересуванні, недоступність певних установ, інституцій.

Комітет,
що зніме бар’єр
байдужості
– За минулі роки я особисто тричі брав участь у колегіях КМДА, де обговорювалося це питання, – каже він. – І щоразу хотів не формальних сухих звітів чиновників, а діалогу, спілкування. На останній, яку у грудні минулого року проводив перший заступник голови КМДА Анатолій Голубченко, я нарешті цього дочекався. Мені імпонував діловий, професійний підхід до розв’язання проблем людей з особливими потребами. Голубченко запитував у кожного з десяти керівників районів, скільки часу їм потрібно, щоб втілити промовисті багатонадійні плани у життя.
У лютому в усіх районах міста мають створити комітети доступності. До їх складу увійдуть заступники голів РДА, котрі курують питання будівництва та архітектури, а також представники управління соціального захисту населення і обов’язково люди з особливими потребами. Іван Марусевич вважає, що до такого товариства варто запросити і керівників великих будівельних компаній, котрі мають спроектувати і збудувати такі пандуси, ліфти, двері, які були б зручними і для тих, хто пересувається у візках. Звісно, сам поважний начальник, може, й не наважиться сісти в такого візка, щоб переконатися, чи насправді в новобудові достатньо все зручне. Утім, це міг би зробити хтось із робітників: муляр, тесля, монтажник. І тоді не з’являлися б біля під’їздів пандуси, що впираються в бордюр. По такому  нахилу здоровій людині складно збігти, а що вже казати про немічних, недужих. Ніде правди діти, досить часто саме такі  “зручності” можна побачити в нашому місті: все зроблено заради галочки у звітах.
Іван Миколайович з болем у душі розповідає про свою рідну Оболонь, де на очах виростають будинки-красені. Розкішні вони на Героїв Сталінграда, але жоден не відповідає нормам доступності. Це ж стосується прибудинкових територій, вулиць. Хоча бар’єр чиновницької байдужості поступово зникає: торік дорожня служба обладнала 64 пандуси на перехрестях, невдовзі з’явиться ще 50.
– Ми не нав’язуємо себе владі, – зауважує Іван Марусевич, – ми просто хочемо бути її помічниками, радниками в тій  царині, яку знаємо досконало. Ініціюємо проведення у КМДА круглого стола щодо питання безбар’єрності й вже заручилися підтримкою Ольги Богомолець, яка очолює комісію Київради з питань охорони здоров’я та соціального захисту. Мені дуже хотілося б, щоб наш Київ і в цьому став європейською столицею.

Туалет за європейським стандартом
Утім, нам ще так далеко до європейських  стандартів. Кілька років тому Іван Миколайович побував у Ризі. Не встиг на зупинці під’їхати до автобуса, як до нього підійшов чоловік у жовтому жилеті (ним виявився водій) і допоміг заїхати в салон, поставив візок у спеціальному зручному місці, зафіксував його, щоб пасажир був у безпеці. А потім ще й попросив: “Якщо виходитимете, натисніть кнопку, і я вам допоможу”. З такою щирою доброзичливістю людей він зіткнувся і у Стокгольмі на автозаправці, де йому допомогли знайти туалет, пропонували скористатися душем. Фантастика та й годі!
На превеликий жаль, у Києві зовсім інші реалії. Проблема туалетів для інвалідів скрізь і всюди: в універмагах, у мерії і Міністерстві праці та соціальної політики, на Хрещатику, на майдані Незалежності.
Таким, як Іван Марусевич, складно потрапити й до храму чи театру, на вокзал чи в метро…
Згадав мій співрозмовник і про підйомники для тих, хто у візках. Таких пристроїв уже чимало в нашому місті. Спорудження одного коштує 120 тисяч гривень.
– Я об’їхав місто, –  каже він, – але ніде не побачив, щоб функціонував бодай один. І на те є причина: одна сходинка 15-20 сантиметрів заввишки при виході. Людина піднялася – й одразу потрапила в зону недоступності. Архітектурною спорудою і не більше – саме такими є підйомники на майдані Незалежності й біля Бессарабки. А ще в мене душа болить за наш чудовий дитячий ляльковий театр. Не подумали про те, що сюди приїдуть діти-інваліди. Як їм подолати крутий підйом до театрального під’їзду без сторонньої допомоги?
Водночас пан Марусевич тішиться, що, скажімо, може сам заїхати у “Караван”, щоб скупитися. У проходах секцій там вільно розминаються два візки. Проте в цьому супермаркеті чомусь закрили туалет для інвалідів.
У проекті нового супермаркету, який нещодавно відкрився на Оболоні, не було передбачено зручностей для людей з обмеженими фізичними можливостями. Іван Марусевич допоміг господарям зрозуміти його потреби, і тепер тут серед покупців є і мами з дитячими візочками, і літні люди, і ті, що на милицях чи у візку.
Під лежачий камінь вода не тече, – його треба бодай зрушити з місця. Нині є кому його зрушити, принаймні так вважають у центрі реабілітації спинальників “Відродження-АРС”.