Виставка живих традицій

Чому село у Кобиляцькому районі на Полтавщині зветься Кишеньки, розпитати не було в кого.

Бо посланець звідти – плечовий рушник другої половини XIX століття – міг розповісти тільки про себе: витканим полотном і вишивкою. Але там, де я його побачила,  на виставці “Жива традиція” в галереї мистецтв імені Олени Замостян Культурно-мистецького центру Києво-Могилянської академії, зустріла чоловіка із цікавим козацьким прізвищем Хай. Котрий знає дві версії походження назви свого села у Старосамбірському районі на Львівщині – Лютовиська. Одна – від когось лютого, а друга – ніби після того, як село спалили татари, люди повтікали, хто куди, а потім злетілися (видозмінене Злітовисько), щоб його відродити.
Пан Михайло Хай читає в Національній музичній академії імені П.І. Чайковського курс “Інструментальний фольклор”. І реконструює традиційну українську музику: їздить по селах, записує самобутніх виконавців, щоб ці мелодії зберегти для нащадків.
На відкритті виставки “Жива традиція” пан Михайло хвацько вигравав на скрипці серед троїстих музик. А разом із Тарасом Грималюком він працює над централізованим архівом фонограм. Щоб люди могли не тільки побачити в музеях історичні музичні інструменти, а й дізнатися, як вони звучать. Бо ж не приставиш до кожного з них музиканта, щоб грав.
А на виставці “Жива традиція” не мовчали й старос-вітські інструменти, і точнісінько такі, як у давнину, але виготовлені сучасними майстрами. Олексій Кабанов, приміром, зіграв щось веселеньке на своїх маленьких скомороських гуслах. Їх колись використовували для танцю і співанок.
Демонструють на виставці й великі гусла, шоломоподібні, роботи Миколи Будника, зачинателя Кобзарського цеху в Ірпені, який відновив 17 типів народних інструментів. Під такі читали колись Псалтир.
Восьмирічна Іванка Саніна так дзвінко й зворушливо проспівала про дощик, який крапає дрібненько, що не познайомитися з нею я не змогла. Дівчинка з’явилася в галереї не просто за компанію з татком, куратором виставки “Жива традиція” кінорежисером Олесем Саніним. Вона вже маленький фахівець – навчається в школі мистецтв на фольклорному відділенні. Іванка згадала, як три дні виспівувала “Їхав козак містом”,  бабусину колискову про Святого Миколая. І він поклав їй під подушку роликові ковзани. Прочитав її думку, бо про свою мрію не признавалася нікому, навіть мамі. Дід Мороз позаторік приніс Іванці не таку, як у всіх, Барбі. Вона виявилась українкою: наступного дня отримала від нього її народний стрій. Іванка назвала Барбі Іванною, а Кена – Іваном. Він теж в неї як козак-запорожець: вуса намалювала сама, а вишиванку – подарували.
Картина “Родина Павла Петренка – жінка Якилина, син Сергій і донька Галина” вивела  мене на українського Піросмані з Переяслав-Хмельниччини – Панаса Ярмоленка. Довідалася про нього від директора Музею Івана Гончара. Випадково помітивши одне із полотен самобутнього художника в сільській хаті, пан Петро Гончар згодом зібрав їх майже сорок. До декого їздив і по десять разів – умовляв віддати до музею. Панаса Ярмоленка малювання годувало: кілька сіл замовляло у нього олійні портрети родин. Навіть у голодному 1933-му віддавали за них останній хліб, і у воєнних сорокових… Найкращий з усіх портретів – майбутньої дружини Опанаса Ярмоленка – у постійній експозиції Музею Івана Гончара.
Виставка “Жива традиція”, що за адресою Іллінська, 9 (триватиме до 26 лютого), присвячена Гнату Хоткевичу, котрий зробив опис музичних інструментів, які побутували в Україні. Але за розмаїттям експонатів вона водночас і українська хата, й острівець України, і яскрава оповідь про тих наших співвітчизників, котрі вдихають життя і в традиційну музичну культуру, і в надбання предків.